Марійка й Костик, Залюблені в сонце, Аргонавти
Короткий переказ для читацького щоденника

Василь дмитрович герасим’юк народився 1956 року в місті караганда (казахстан) у родині репресованих, яка того ж року повернулася у рідні карпати. закінчивши філологічний факультет київського університету імені т. г. шевченка, працює на видавничій роботі. 1972 року у журналах «дніпро» і «ранок» з’явилися перші поетичні публікації герасим’юка. дебютна книжка поезій побачила світ десять років по тому у видавництві «молодь» («смереки», 1982). наступні збірки: «потоки» (1986), «космацький узір» (1989), «діти трепети» (1991), «осінні пси карпат» (1998), «серпень за старим стилем» (2000). василь герасим’юк — досить оригінальний поет, представник постмодернізму. його художній палітрі притаманні умовно-асоціативні форми, використання міфологічної поетики, постійний інтерес до складних порухів духовного життя людини. загальнолюдське і національне органічно поєднується у поезії митця. «я виріс під розпач трембіт», — пише герасим’юк, згадуючи нелегке життя свого народу. особливо відчутні національні мотиви у поезії «жива ватра». живий вогонь, що не згасає в душі народу, честь якого топтали й розпинали, намагалися викоренити повністю національну свідомість, все-таки вистояв. і поет не втрачає віри у світле майбутнє. ми ледве не стали отароюна високім пасовиську.але коли ми навіть як отара,пройдемо крізь неї,тоді іншим дорогу до сінаю. у поезії «ми на камінь поклали мечі…» митець з розпачем розповідає, як дорога його серцю земля — україна — опинилася під владою чужоземців. ми на камінь поклали мечі і в ріці наших коней купали, а чужинці прийшли уночі і на березі табором стали. та народні герої ладні померти, але не здатися ворогові. забита, поневолене рідна країна, та поет визнає: треба боротися — і буде перемога, настане воля. хай програно бій, наступив супостатна груди ногою,а пам’ять стоїть, як останній солдатне кидає зброю. і настане ясний, сонячний ранок після жахливої, темної ночі минулого, тільки треба боротися й вірити у перемогу. щоб ти не хитнувся у вірі своїй,останній вояче, ми рід свій побудимо — приймемо бій,і ворон докряче. своїм прагненням осмислити таємниці світобудови, розгадати мову природи, зрозуміти значення людини у світі природи позначений вірш герасим’юка «перший сніг». поет намагається зрозуміти все таємниче, загадкове, поєднуючи у творі виразність живопису, музичне звучання, асоціативні можливості слова. притишив крок. притишив крок.і вищі стали гори.йде перший сніг,немов пророк,                    в якого серце хворе. і з-під пера поета виходить яскрава, вражаюча лірична мініатюра. йде сніг — немов під гору йделедь дише, хоч безплотний,і палець на уста кладе,як знак мерця холодний. душа людини — вмістище двох світів — світу денного і хаосу нічного. у нічні години людина особливо відчуває свою причетність до космосу. вона будить   заснулу совість, нагадує про неминучий хід часу, змушує подивитись на життя збоку. ці мотиви відчутні у поезії герасим’юка «досвітні душі». ти вибрав із усіх мелодій мотив отав у космачі.косити ходиш, ніби злодій, — нечутно, крадьки і вночіостанні виють пси пастуші, останні моляться уста, цілуючи досвітні душі…вони приходять неспроста! одна при одній! ніде стати…за крок від правди і біди вже й ворогу шепочеш: брате, прикошуй прадідів сліди… у вірші органічно поєднуються глибинне історичне бачення світу із відчуттям ,часної присутності в ньому. філософічні роздуми поет передає крізь призму художньої деталі: життя людини має бути повноцінним, духовно наповненим. невже ти косиш на чужому, спиною вчувши вила з тьми? якщо й вертатимеш додому, невже співатимеш псалми? у творчості василя герасим’юка чимало свіжих поетичних знахідок. його вірші — це спроба новими засобами, новими барвами, в новому ритмічному ключі ввійти у світ поезії, розкрити душу людини, найтонші її порухи. і, на мій погляд, він це зробив якнайкраще.