Як відбувалися процес формування шляхтичі ?

Наприкінці XIV століття майже вся територія України увійшла до складу Литовсько-Руської держави. Влада Великого князя Литовського встановлювалась в українських князівствах доволі мирно. Частково, завдяки угодам з місцевою знаттю, частково — через укладання шлюбів, менше — шляхом завоювань. В усіх випадках приєднання до Литовської держави відбувалось на принципах «старовини не рушаємо», тобто — не порушення старих традицій, відносин та законів. Перехід влади від Рюриковичів до Гедиміновичів був номінальним. Литовська адміністрація користувалась «руською мовою» та «Руською правдою», а місцева аристократія стала частиною правлячого класу нової держави.

Наділяти підлеглих землею та привілеями Великий князь Литовський міг: за вислугу до ласки (тимчасовий бенефіцій), за доживотну вислугу (пожиттєвий бенефіцій) або у вислужену отчину (феод або алод). Роздавалися й державні посади. Наприкінці XIV століття Великий князь почав перетасовувати призначення, щоб усунути систему удільних князів. Нащадки князівських родів, що були переміщені, називались княжатами-повітниками.

Таким чином, в Україні відбувається розшарування між військовою челяддю і «шевальє» (військовою верхівкою). Також боярин відрізнявся від бояра. В українських землях «бояринами» стали називати людей, що належать бояру. Слуги панцерні — боярини становили на Київщині майже третину сільського населення. Вони були під особливим захистом закону, але вважались челяддю.

Вільні «шевальє» одержують назву «шляхта». Цей термін прийшов скоріш за все з Чехії, через Польщу та Галичину — від німецького die Schlacht — битва. Спочатку в литовсько-руському середовищі слово «пан» означало тільки членів великокнязівської ради і тих шляхтичів, які виступили у військовий похід із власними корогвами, а не в загальному ополченні. Пізніше воно поширилось на всю шляхту і стало формою звертання.

В Україні, що входила до складу Великого князівства Литовського, основою шляхти стали 20-30 княжих та магнатських родів, в основному нащадків династій Рюриковичів та Гедиміновичів. До найбагатших та найзначніших домів належали: Острозькі, Сангушки, Чорторийські, Збаразькі, Вишневецькі, Заславські, Четвертинські, Корецькі, Гольшанські-Дубровицькі та інші. Саме представники цих родин займали переважну більшість високих посад у Литовській державі.

Наступна верства шляхти, що налічувала кількасот родин в Україні походила, частково від боярства Київської доби, частково від представників місцевої адміністрації. Вони мали маєтки по 10-15 сіл та впливали на місцеве правління. Привілеї більшості знаті, що формувала суспільний стан шляхти, випливала з військової служби Великому князю. Тисячі родин, в тому числі вихідці з селян та міщан, отримували статус шляхтича відбуваючи військову службу у походах, охороні замків, кордонів, знаходячись у збройних загонах князів та магнатів. Нерідко вони мали дуже маленькі наділи землі. Особливо це стосувалось Галичини. Серед дрібної шляхти найбільш відомі роди — Кульчицькі, Крушельницькі, Голинські, Грабовецькі, Яворські, Чайковські, Витвицькі, Терлецькі, Хлопецькі, та інші.

Объяснение:

Нет, есть ещё и Павел I который успешно крушил реформы Екатерины II.

"После вступления на престол Павел решительно приступил к ломке порядков, заведённых матерью. У современников осталось впечатление, что многие решения принимались «назло» её памяти. Питая глубокое отвращение к революционным идеям, Павел, к примеру, вернул свободу радикалам Радищеву, Новикову и Костюшко, а последнему даже разрешил выехать в Америку.

Одновременно с погребением Екатерины прах Петра III был перенесён в императорскую усыпальницу — Петропавловский собор. На похоронной церемонии регалии несли Алексей Орлов и другие участники цареубийства, а Павел собственноручно произвёл обряд коронования родительских останков. Страхом перед новым дворцовым переворотом были обусловлены меры по ослаблению позиций дворянства в целом и гвардии в частности."