Міні текст про діти підземелля
​

Сірі паркани, пустирі з купами різного мотлоху чергуються з підсліпуватими хатками, що аж повростали в землю. Далі широкий майдан, перерізаний у різних місцях, зяє темними ворітьми єврейських "заїжджих дворів". Казенні установи наводять сум своїми білими стінами та казармено-рівними лініями. Дерев'яний міст, перекинутий через вузьку річку, крекче, здригаючись під колесами, і хитається, як старезний дід. За мостом потяглася єврейська вулиця з магазинами, крамницями, крамничками та з ятками калачниць. Сморід, бруд, юрби дітей, що повзають у вуличному поросі. Але от ще хвилина, і ви вже за містом. Тихо шепочуть берези над могилами кладовища та вітер хвилює хліб на ланах і дзвенить сумною, безупинною піснею в дротах придорожнього телеграфу.

Я пам'ятаю, з яким страхом дивився я завжди на цей величний старезний будинок. Про нього ходили легенди й оповідання, одне від одного страшніші. Казали, що острів насипано штучно, руками полонених турків. "На кістках людських стоїть старе замчище", – переказували старожили. І моя дитяча налякана уява малювала під землею тисячі турецьких кістяків, що підтримують кістлявими руками острів з його високими пірамідальними тополями й старим замком. .

Колись старий замок був даровим притулком кожному бідакові без будь-яких обмежень. Все, що не знаходило собі місця в містечку, що втратило можливість з якихось причин платити хоча б жалюгідні гроші за покрівлю й куток на ніч і в негоду, – все це сунуло на острів і там, серед руїн, прихиляло свої бідолашні голівоньки, а за гостинність платило лише риском бути похованим під горами старого сміття. "Живе в замку" – цей вислів означав найгірші злидні. Старий замок привітно приймав і покривав тимчасово зубожілого писаря, і самотинних бабусь, і безрідних бродяг.

Проте надійшли дні, коли серед цього товариства, що тулилося під покрівлею сивих руїн, почалися незгоди. Тоді старий Януш, який був колись одним з дрібних службовців графа, виклопотав собі щось подібне до звання управителя і взявся до перетворень. Кілька днів на острові стояв такий галас, лунали такі зойки, що часом здавалося, чи не турки вирвалися з підземних темниць. Це Януш сортував населення руїн, відокремлюючи "добрих християн" від невідомих людей. Коли нарешті на острові знову встановився порядок, то виявилося, що Януш залишив у замку переважно колишню графську челядь або нащадків цієї челяді, це все були якісь старигани в потертих сюртуках і "чумарках" з величезними синіми носами та сучкуватими палицями, старухи, верескливі та бридкі, які, проте, зберегли в такому цілковитому зубожінні свої капори і салопи. Всі вони складали міцно з'єднаний аристократичний гурток, що одержав право визнаного жебрацтва. Буднями ці старі ходили з молитвами на вустах по домах заможніших городян, розносячи плітки, нарікаючи на долю, проливаючи сльози та канючачи, а в неділю вони довгими шеренгами вишиковувались біля костьолів і велично приймали подачки в ім'я "пана Ісуса" та "панни Богоматері".

Отличный юмористический рассказ! Чехов в очередной раз затронул тему «маленького человека», в котором открываются новые грани характера и поведения главного героя. Я думаю главная мысль рассказа в том, что автор призирает чинопочитание и людей, которые унижаются перед людьми выше их же чина.