Хто є головними героями твору "Ритуал" а хто другорядними

Надеюсь тебе)))

«гуси-лебеді летять» дуже розділ перший  прямо над нашою хатою пролітають лебеді. я дивлюся на них, і так мені хочеться, щоб вони повернулися. птахи ніби послухалися мене й повернулися. а може, це був новий ключ. дідусь говорить, що лебеді приносять на крилах весну, а сонце своїми ключами відмикає землю. я уявив собі, що буде, коли сонце, як це часто буває у мами, загубить ключі, і злякався. сказав про це дідові, чим його дуже насмішив. дивлюся навкруги, і так мені хочеться побувати в тих краях, куди полетіли лебеді. але дивлюся на свої босі посинілі ноги — й швиденько до хати, щоб не схопити від мами запотиличника. а як перепало мені, коли я вискочив на перший льодок! уся дітвора висипала тоді на прицерковний пагорб, хто з чим — із саморобними ковзанами, санчатами, шматками жерсті, ослінчиками. головне було — не на чому їхати, а їхати, коли ж упадеш — реготати з усіма. я тихцем узяв ночовки, в яких місили тісто, й побіг кататися. коли утворилася копиця з дітей, що попадали, мене раптом хтось витяг за комір. це була налякана й гнівна мама. вдома спочатку з мене вибивали дурість, потім лікували. бабуся вирішила повести мене в церкву показати картину страшного суду, щоб я покаявся. за всі гріхи була якась кара, та, на моє щастя, не було кари за те, що бігаєш босоніж по льоду й катаєшся на маминих ночовках. у нас у дворі живе стара однокрила качка. навесні вона клопочеться біля каченят, відганяє ворон. розбирається і в людях. як добра йде людина — чути її догідливе й розважливе «так-так-так», а як — сердите «ках-ках-ках! ». я боюся зайти в хату, аж ось підходить дядько себастіян і просить і передати матері листа від тата. я радісно біжу — мамі тепер не до моїх ніг. тільки от листа прочитати нікому — я вмію лише по-друкованому, мати не вміє зовсім. тоді вона дає мені свої чоботи й посилає по дядька миколу. коли вискакую на вулицю, чую в’їдливий сміх петра шевчика. ми однолітки, але він хоче старшинувати наді мною, завжди підсміюється. звертає увагу на мої чоботи й питає, чи це мамині. я відпові. що тепер вони вже мої. я пропоную побігти на річку. ми біжимо разом, витанцьовуємо, слухаємо, як тріщить крига — це щука хвостом лід розбиває, дивимося на сойку, на зайця й радіємо. під ніздрястим снігом я знаходжу ніжну голівку підсніжника й розумію, що лебеді дійсно принесли на своїх крилах весну і життя. розділ другий  я пам’ятаю, як урочисто проводжали в поле плугатарів. коли вони поверталися додому, їх стрічали старі й малі. яка то радість була отримати шматочок причерствілого хліба від зайця! ніколи не забути й того, коли сам уперше стаєш до чепіг. із щедрівок я знав, що за плугом навіть сам бог ходив, а богоматір носила їсти орачам. дуже я любив читати книжки, і мати гримала на мене, коли я зачитувався, боячись, щоб це мені не зашкодило. вдень я ще міг якось хитрувати з читанням, а от увечері мати задмухувала гасову лампу. тоді я примудрився залазити на піч із каганцем і читати й читати. але зробити каганчика легше, ніж дістати в селі книгу. якось дядько юхрим пообіцяв дати почитати «пригоди тома сойєра», але за чотири склянки гарбузового насіння. де ж його взяти? мати готувала насіння для посадки, вигрівала його на собі в поясі. я попросив трохи, а коли нікого не було в хаті, відміряв із вузлика чотири склянки гарбузового насіння, не втримавшись від спокуси. невесело, каючись, бреду вулицею. раптом бачу бідну голодну жінку з хлопчиком, яку виганяє з двору наш місцевий багатій. згадав про насіння, підійшов і дав його хлопчику. жінка заплакала й поцілувала мене. за дві склянки насіння юхрим дав мені почитати лише казки, і острахом думав про повернення додому. назбирав щавлю на борщ, а коли висипав, із кишені випали дві гарбузові насінинки. мати чомусь не лаяла, тільки спитала, чи це я пригостив бідну жінку й дитину насінням. розділ п’ятий  я зіскакую з кобили на землю, путаю її і йду шукати гриби. добре б знайти боровика чи хоча б красноголовця! заходжу в березняк, придивляюся скрізь. і раптом серце радісно завмирає — переді мною стоять два близнюки-красноголовці. я вітаюся з ними. а далі — отакенний красноголовище! його шляпка не поміщається навіть у брилі. буде чим похвалитися вдома! а ось іще проклюнувся грибочок. хай росте собі! розділ восьмий  вчився я добре, але вчився б іще краще, коли б мав у що взутися. коли похолодало і з’явився перший льодок, я мчав до школи як ошпарений. так і навчився бігати швидше за всіх. коли випав сніг, зажурилися і я, і мої батьки. тоді батько вдягнув кирею і сказав, що сніг не сніг, а вчитися треба. взяв мене на руки й поніс до школи. спочатку всі дивувалися, а потім звикли. батько ж говорив, що для людини головне — свіжа сорочка і чиста совість. для мене ж найкращим одягом назавжди залишилася батькова кирея. якось надворі захурделило, і батько припізнився. він сказав, що був на ярмарку. дав мені бублика, потрусив киреєю, і на підлогу впали справжні чоботята. з підківками. і згадалися мені дідові слова: «будеш іти межи люди і вибивати іскри…»