План до твору "Діамантовий берег"​

Про цей пам'ятник важко розповідати, бо він відомий всьому світові. він найкращий, неперевершений, єдиний такий у цілому світі. але кожного разу, як я показую гостям харків, я веду їх сюди. іду, не готуючись до цієї зустрічі, не вибираючи найкоротшого шляху, найкращої точки огляду. я іду тією дорогою, якою колись привів сюди мене, маленьку, мій батько, якою ми завжди приходимо сюди. від нашого будинку не так вже й далеко — спочатку нашою вулицею, а потім сумською і одразу ж — у першу алею, у тінь старовинних дубів. я знаю, що вони росли на цьому місці, коли й міста мого ше не було. я жалію їх, ветеранів, чиї рани затягнуто цементом. я знову хоч на хвилинку зупиняюсь ліворуч від велетня. навесні шукаю і з радістю помічаю все ж таки, наперекір часу, зелені віти. ось він. темна блискуча громада постаменту, сходи, що сягають угору, постаті на них. але це потім. спочатку — сам тарас. велике чоло, зсунуті брови, великі вуса приховують енергійні зморшки біля рота. накинутий на плечі плащ. рука, стиснута в кулак. сьогодні, здається, я чую: думи мої, думи мої,  лихо мені з вами. нащо стали на папері  сумними минулого разу лунали рядки "заповіту". може, небо було тоді іншим — червоним від заходу сонця, а зараз ось-ось почнеться заметіль. тепер обійдемо, мовчки вітаючись. ось катерина, що притулила до себе дитинку, захищаючи від злої долі та недобрих людей. поему я відкрила лише у школі, слово "покритка" зрозуміла пізніше, а ось що катерина для шевченка — найулюбленіше, найрідніше у світі ім'я, це знаю змалку. і козаки, вільні, сміливі, відчайдушні, постають на інших сходинках. історія теж прийде лише у школі, а ось спорідненість тараса шевченко і тараса бульби годі-годі та й вирине з мого дошкільного дитинства. і я згадую, як тато не став колись нічого пояснювати — погодився, що схожі вони, бо обидва були борцями і любили україну. і знову киваю тарасові — втомленому, бородатому, в солдатській шинелі. "караюсь, мучуся, але не каюсь". підводжу очі і бачу, що спина того, головного тараса, не схилена. це плечі тільки трохи опущено або плащ так накинуто. знову дивлюсь в очі солдатові — портретна схожість, він такий, як у моїй книзі, він поруч зі своїми героями. і звучить сумною мелодією: зоря моя вечірня,  зійди над горою,  поговоримо тихесенько  в неволі з величезний жорнов — тягар долі, прапор з уламаним древком, робітник, селянин з колоссям, дівчина з книгою як протилежність катерининій долі, як початок і кінець. я, звичайно, знаю імена авторів пам'ятника — скульптора манізера і архітектора лангбарда, кількість скульптур і розміри кожної з них. я можу роз'яснити символіку деталей та інше. але краще просто тихесенько згадати його рядки, підводячи погляд по сходах. я знаю: не раз ще прийду сюди, а колись тією ж самою дорогою свою дитину.