Зовнішня політика Владислава ІІ Ягайла
​

Ягайло був молодшим сином великого князя литовського Ольгерда Гедиміновича, і його другої дружини, тверської княжни Уляни Олександрівни. По матері був внуком убитого в Золотій Орді за рішенням хана Узбека тверського князя Олександра Михайловича після наклепу на останнього з боку великого князя московського, Івана Калити. Також був правнуком одного з останніх галицько-волинських князів, короля Русі Юрія I Львовича. Виріс та вихований у православному середовищі[4].

Князювання у Литві

Докладніше: Громадянська війна у Великому князівстві Литовському (1381—1384) та Давидішковський договір

Після смерті свого батька, Ольгерда, у 1377 році, за волею останнього Ягайло отримав великокнязівський престол і став разом із своїм дядьком Кейстутом співправителями Литовсько-руської держави. Однак вже від початку правління проти Ягайла виступило чимало братів, які були старшими за нього, і тому вважали свої претензії на великокнязівський престол вагомішими.

Діархічний режим, успадкований від попередніх років, виявився нетривким: між співправителями розгорілась війна за владу у Великому князівстві, яка закінчилась ув'язненням і загибеллю Кейстута (1382 р.). Після чого проти Ягайла розпочав боротьбу в союзі з хрестоносцями Вітовт Кейстутович, що змусило великого князя шукати союзу з Польщею.

Кревська унія. Польський король

Герб роду Ягайлів

1385 року уклав Кревську унію між Польщею та Литвою, що положила початок створенню Речі Посполитої, передбачала інкорпорацію його держави до складу Польської Корони й перехід у католицтво всіх мешканців Литви.

Після одруження з королевою Ядвігою Анжуйською, 4 березня 1386 року під ім'ям Владислава II коронувався у Кракові на польський престол.

1387 року остаточно приєднав до Польщі галицькі землі (Угорщина не визнала цієї анексії Галичини[5], хоча все обмежилося дипломатичними протестами, а, ймовірно, за посередництвом Папи римського 1388 року королі Угорщини Сигізмунд Люксембург та Польщі Ягайло уклали перемир'я на один рік, а 1398-го уклали ще одну угоду на 16 років[6]. У польсько-угорських угодах 1412, 1415 та 1423 рр. вирішення цього відкладалося на пізніше[5]).

,

Війна з перемінним успіхом тривала близько двох років, але зрештою обидві сторони були виснажені змушені були піти на компроміс. За укладеною у 1392 році Острівською угодою Ягайло був передав Велике князівство Литовське в управління Вітовту, який формально був намісником Ягайла, але фактично став повновладним Великим князем Литовським. Також Вітовту були передані окрім Волині Троцьке і Гродненське князівства, а Скиргайло у 1393 р. отримав Київське князівство, відібране у старшого брата Ягайла, Володимира Ольгердовича.

У наступні роки Вітовту за підтримки Ягайла вдалось ліквідувати значну частину удільних князівств. 1393—94 разом з Скиргайлом він ліквідував Подільське князівство, у якому Ягайло призначив намісником з княжими правами впливового польського шляхтича Спитка Мельштинського. Того ж року вдалось прогнати з Вітебська Свидригайла, а також ліквідувати Володимирське князівство у якому сидів Федір Любартович. 1395 року литовсько-польські війська здобули Смоленськ у якому був посаджений литовський намісник, князь Роман Михайлович.

Тим часом 22 червня 1399 року Ядвіга, дружина Ягайла народила дочку, якій дали ім'я Єлизавета-Боніфація. Однак вже через місяць і мати і дочка помирають. Через це становище Ягайла як короля Польщі стає хитке оскільки смерть Ядвіги підірвала його права на престол. Та вже 1402 він уклав новий шлюб з внучкою Казимира ІІІ, Анною Цельською, через який підкріпив свої права на Польщу.

Перерву у бойових діях обидві сторони використали для підготовки і нарощення військових сил. У червні 1410 р. бойові дії відновились — Ягайло на чолі величезної польської армії вирушив на тевтонську столицю, Марієнбург. Вже 2 червня поляки зєднались з литовсько-руськими силами Вітовта на переправі через Віслу біля міста Червінська, пізніше до них приєднались і війська мазовецьких князів. 15 липня 1410 року об'єднана армія розгромила тевтонські війська у битві під Грюнвальдом, яка стала переломним моментом орденської експансії. Однак Ягайлу не вдалось повноцінно скористатись успіхами оскільки він барився з подальшими діями, а тевтонці в цей час змогли реорганізуватися і частково відновити боєздатність. У 1411 році було укладено Торунський мир. За його умовами Жемайтія відходила Великому князівству Литовському, а Короні поверталась Добжинська земля, яка незадовго до війни була захоплена Орденом.

Останні роки правління

У 1422 році Ягайло вчетверте одружується на представниці знатного литовсько-руського роду Гольшанських — Софії. Нова королева у 1424, 1426 і 1427 роках нарешті народжує Ягайло довгоочікуваних синів та спадкоємців престолу — Владислава (майбутній король Польщі та Угорщини Владислав ІІІ), Казимира (невдовзі помер) та Казимира (майбутній великий князь литовський та король польський Казимир IV).

Объяснение:

Перикл был выдающимся афинским стратегом, вождем демократии. Правитель вошел в историю Эллады как реформатор. Его законодательные меры, такие как введение ежедневной платы должностным лицам, отмена имущественного ценза, распространение билетов на представления для рядовых граждан, замена голосования жеребьевкой при предоставлении должностей привели к расцвету афинской демократии. Он был инициатором строительства Пропилеи, Парфенона, Одеона. Перикл стремился усилить Делосский союз, а также брал участие в ряде военных кампания в период Пелопоннесской войны.

Древнегреческий политик появился на свет в 490 году до н.э. в аристократической семье, принадлежавшей к правящей элите. Отец будущего полководца Ксантипп участвовал в Греко-персидских войнах, десантной операции около мыса Микале в 479 года до н.э., командуя афинским флотом. Родители дали ребенку прекрасное образование. К тому же он владел редким даром красноречия, обзавелся большими связами. Все предвещало ему успешную политическую карьеру. Поначалу Перикл не желал участвовать в государственных делах, однако в конце 50-тых годов в Афинах сложилась некая ситуация, заставившая его заняться политикой. Он стал выразителем интересов демократических слоев.

Перикл в период 443 – 429 годов до н.э. возглавляв Афинское государство и проявили себя как выдающийся дипломат, полководец и реформатор. Благодаря ему были введены денежные выплаты для граждан за выполнение общественных обязанностей, таких как:

Это позволяло любому гражданину Афин, вне зависимости от материального положения пользоваться абсолютно всеми политическими правами и занимать высшие магистратуры. Каждый мог выступить со своим предложением или законодательной инициативой на народном собрании, где решались все вопросы. Поэтому Афины при Перикле достигли невиданного расцвета, как экономического, так и культурного. Кроме того, политик много сделал для укрепления Афинского морского союза. Благодаря ему афинянине установили контроль над важными торговыми путями в Эгеиде. Союзные полисы оказались в полном подчинении – Афины установили административный, финансовый и военный контроль. На самые лучшие земли союзников вводились колонии афинских граждан – клерухии. Перикл также заботился поддержанием мощи своего флота, который обеспечивал полису экономические и военно-стратегические интересы Афин в бассейне Черного и Эгейского и морей.

Много средств он выделял на строительство градостроительных проектов, стараясь превратить город в главный центр художественной и культурной жизни Эллады. В 433 году до н.э. афиняне вмешались в конфликт, возникший между Керкирой и Коринфом, союзником Спарты. Это стало поводом для войны. Путем переговоров ничего не удалось решить и в 431 году до н.э. началась война в Аттике. Спартанские войска подвергли Афины длительной осаде, их окрестности были опустошены. Все сельское население укрылось за стенами города. Из-за перенаселения начали свирепствовать чума и тиф. В 429 году до н.э. от тифа умер и сам Перикл. На этом «золотой век» всей Эллады начал уходить в закат