Умоляю уже сегодня не знаю что ! вы меня 65 ! нужно ответить на вопрос по стихотворению габдуллы тукая "книга" вопрос: мировая поэзия знает множество стихотворений, восхваляющих, книгу. вспомните биографию поэта и подумайте, почему он так книге. вот само стихотворение: когда душа измучится в борьбе, когда я ненавистен сам себе, когда я места в мире не найду и, утомясь, проклятье шлю судьбе; когда за горем - горе у дверей и ясный день ненастной тьмы темней; когда в печали белый свет не мил, когда не станет сил в душе моей, - тогда я в книгу устремляю взгляд, нетленные страницы шелестят. я исцелен, я счастлив, я живу. я пью тебя, отрада из отрад. и слово, мной прочтенное, тогда встает как путеводная звезда, бесстрашно сердце, радостна душа, и суета вседневная чужда. и, вновь рожденный чистою мечтой, "" говорю я книге той. и, распрямленный верою в себя, я вдаль гляжу с надеждою святой. заранее огромное )) я буду вам признательна и !

Бедный мальчик остался сиротой,его переводили из семьи в семью,что тяжело для ребенкавозможно,исходя из этого,можно предположить,что единственное,что у него было-книги,единственный способ выразиться-написать свои мысли.еще одно событие-революция 1905 года,которую он тяжело переживал.отсюда следует,что книга то,что ему справиться с переживаниями

григорій олександрович печорін — молодий офіцер, висланий на кавказ, де він повинен відбувати військову службу. печорін здобув блискучу освіту, він розумний, начитаний, здібний, сміливий, але водночас аристократично зверхній, егоїстичний, цинічний. його головна риса — інтелектуальний скептицизм. печорін не сприймає в готовому вигляді ніяких моральних істин, духовних цінностей, усе піддає сумніву. водночас і самого себе печорін не вважає мірилом усіх цінностей. він не має готових рецептів «єдино правильної» поведінки, тому сумнівається і у власних вчинках та думках. саме тому він постійно їх аналізує, і в цьому самоаналізі виявляються його прагнення до самопізнання, намагання зрозуміти людей, які його оточують, і соціальні та етичні норми, що їх людину зобов'язує дотримуватися суспільство, бажання збагнути філософський сенс життя, суть призначення людини, дивовижного поєднання в ній добра і зла, свободи і необхідності.

з волі автора печорін немовби проходить випробування різними життєвими ситуаціями, насамперед коханням і дружбою. кохання до бели взаємне, але тимчасове захоплення «ундіною» залишається без відповіді; княжну мері печорін і не кохав від самого початку; те, що віра по-справжньому дорога йому, він розуміє, лише втративши її. в коханні печорін незмінно зазнає поразки, оскільки саме воно є для нього швидше грою, ніж справжнім почуттям, влада над почуттями жінки виявляється для нього принаднішою, ніж самі почуття. не щастить печоріну і в дружбі. він зберігає дистанцію в стосунках з доктором верне-ром, холодно та зверхньо поводиться з максимом максимовичем, бо вони не розуміють його.

усі дії, на які спрямовує себе у своїх духовних пошуках печорін, зрештою прямо або опосередковано руйнують долі інших людей і стають причиною його власних страждань. така життєва позиція печоріна призводить до того, що, внутрішньо благородна і моральна людина, він сприймається своїм (а зрештою і читачем) швидше як постать негативна. лєрмонтов у передмові до роману зазначав, що його герой — це «портрет, складений з пороків усього нашого покоління, у повному їх розвитку» (тут і далі пе реклад о. кундзича). печорін зображений у «протиріччі між глибиною натури і жалюгідністю дій», писав бєлінський.

трагічна доля людини, позбавленої можливості з користю застосувати свою кипучу енергію в сучасному їй суспільстві і тому змушеної витрачати її на дрібниці, відтворена письменником у всій складності і суперечливості, з великою художньою переконливістю. «я почуваю в душі моїй сили неосяжні», — записує печорін у свій «журнал». але, аналізуючи своє життя, він дійде висновку про безцільність і нікчемність власного існування. «невже моє єдине призначення на землі — руйнувати чужі надії? » — журиться печорін. він мимоволі став на перешкоді «чесним контрабандистам» («тамань»), спричинив загибель бели та її рідних («бела») і грушницького («княжна мері»), викликав вулича на смертельне парі («фаталіст»), позбавив спокою добродушного кавказького офіцера («максим максимович»). неспокійна натура печоріна постійно вимагає руху, дії, але всі його метання приречені й ведуть лише до порожнечі і смерті, тому іцо він не тільки герой свого часу, але й жертва цього часу.

трагічна приреченість бути заручником тих історичних умов, у яких з'являється ця непересічна людська особистість, споріднює образ печоріна з пушкінським онєгіним. пояснюючи образ печоріна, критик віссаріон бєлінський писав, що «це онєгін нашого часу, герой нашого часу», а російський суспільний діяч і письменник олександр герцен називав печоріна «молодшим братом онєгіна». і онєгін, і печорін змальовані як кращі представники своєї епохи, але якщо 20-ті («онєгінські») роки були роками суспільного пожвавлення, надій і сподівань на зміни до кращого, то 30-ті («печорінські») роки, після поразки декабристів, різко змінили ситуацію на гірше, поклавши край ілюзіям щодо можливості прогресивних змін у росії в умовах її деспотичного правління. тому якщо онєгін (хоча б і гіпотетично) ще б міг себе знайти в суспільно корисній діяльності, то печорін такої можливості був позбавлений від самого початку. саме тому бєлінський стверджує, що «онєгін нудьгує, а печорін страждає», і вбачає в характері печоріна перш за все «перехідний стан духу, в якому для людини все старе вже зруйновано, а нового ще немає і в якому людина є лише можливістю чогось реального в майбутньому і цілковитою примарою в сучасному». печорін — це тип «зайвої людини», яка не може змиритися з аморальними законами сучасного їй суспільства і, можливо, саме через це гине передчасно.