Нужно придумать сочинение на тему тарас шевченко майстер художнього слова.

Життя — безмежне небо, на якому щомиті то спалахують, то гаснуть зірками людські долі. одні з них тьмяно блимають, а інші яскраво горять, ведучи за собою мільйони, освітлюючи їм шлях та вказуючи дорогу. такою яскравою зіркою в нашій історії та літературі є геніальний пророк, майстер художнього слова, співець правди тарас шевченко.цими весняними днями вся україна, кожен — від сходу до заходу, з півдня до півночі — святкує день народження дорогої кожному українцю людини — великого кобзаря. адже від свого народження 9 березня 1814 р. в убогій кріпацькій хаті села моринці звенигородського повіту на київщині він об’єднав в собі генетично всю україну, бо його мати катерина бойко вела свій родовід від карпатських бойків, а батько григорій шевченко був представником сходу.чи могли уявити його батьки, ким він стане для свого народу, літератури, мистецтва? григорій шевченко не залишив сину тарасу спадщини, бо, мабуть, на якомусь інтуїтивному рівні відчував, що йому судилася зовсім інша, ніж в його братів та сестер, доля.а доля… у своєму «кобзарі» тарас шевченко вживає це містичне слово аж… 175 разів. і лише декілька разів «недоля». доля приготувала шевченку важкі життєві випробування і славу, тільки не прижиттєву, а після смерті…в нашій славній історії ще не було людини, котра вчинила б такий неосяжний вплив на уми і серця своїх співвітчизників. тарас григорович не був політиком, та на його ідеях сформувались і зросли чимало громадських організацій і партій.він не був полководцем, але його слово змобілізувало сотні полків, дивізій, цілі армії, підняло на збройну боротьбу мільйони українців, здобуло не одну визначну перемогу на полі бою.він не був дипломатом, проте широта його поглядів, внесок у світову літературу та мистецтво, а головне — ідеї загальнолюдських братерства та любові, що базувались на християнських чеснотах, здобули для україни та українців належне визнання та пошану серед світової спільноти.він не був проповідником, та гарячими віршами-молитвами й дитячою відданістю творцеві славив бога.він не народився пророком і зовсім не прагнув ним бути, але за велінням долі став ним і вивів свій народ з «єгипетської» неволі, хоча сам так і не побачив землі обіцяної.тарас шевченко прожив дуже мало — лише 47 років. з них 34 роки провів у неволі: 24 роки — у ярмі кріпацтва і понад 10 років — у найжорстокіших умовах заслання. а решту — 13 «вільних» років — перебував під невсипущим наглядом жандармів. попри це, шевченко передусім піклувався про свій гнаний народ, про свою безталанну країну.уже для багатьох поколінь українців — і не тільки — тарас шевченко означає так багато, що мимоволі виникає ілюзія, ніби ми все про нього знаємо, все в ньому розуміємо, що він завжди з нами і в наших серцях. та це далеко не так. шевченко як явище велике й вічне — невичерпний і нескінченний. волею історії він ототожнений з україною і разом з її буттям продовжується нею, вбираючи в себе нові дні і новий досвід народу, відгукуючись на нові думи й біль… він росте й розвивається в часі, в історії, а нам ще йти і йти до його осягнення. ми на вічнім шляху до шевченка. твори кобзаря — українське святе письмо, збережене, попри всі негаразди і проблеми існування. якимсь містичним чином його рядки нині для багатьох можуть слугувати закликом до бою, молитвою за живих і загиблих та надією на день прийдешній. його читають з піднесенням і хвилюванням. кожне слово, кожен рядок ніби щойно написаний. певна річ, що немає загального розуміння його творчості, як і немає повного розуміння й інших геніальних речей у цьому світі. але той, хто справді осягне творчість кобзаря, вже не зможе не визнати його геніальності. важко виділити щось одне, що мені найбільше подобається з творів шевченка. скільки б не читала, щоразу знову і знову затягує, і тільки дивуєшся, наскільки все актуальне, що не читай. його слова криком душі самої україни.

українські народні родинно-побутові пісні дуже різноманітні за тематикою, настроєм, художніми засобами виразності. у них правдиво відображено все життя українського народу, багатство його духовного світу, найзаповітніші мрії і прагнення. великий знавець українського фольклору, письменник михайло стельмах зазначав: «нема такої значної події в житті народу, немає такого людського почуття, яке б не обізвалося чи рокотом грому, чи ніжною струною в українській ліриці, яку по праву можна назвати нашим національним скарбом і перлиною світової народної творчості».

 

серед найпоширеніших родинно-побутових пісень — пісні про кохання, пісні про родинне життя, колискові та жартівливі пісні. у піснях про кохання всі перипетії стосунків двох: і перше несміливе почуття, яке боїться виказати себе навіть поглядом, і відкрите утвердження щастя закоханих, і сумніви та образи, і біль розлуки, і невтішне горе зраджених, і мрії про майбутнє одруження. виспівуючи свою любов, дівчина добирає зворушливі у своїй простоті й правдивості слова. для неї від миленького кращого немає, бо гарне у нього все: і «любая розмова», і «що сам молод, під ним кінь ворон, ще й в сопілку грає! », навіть його сліди їй дорогі: «та вирву я, вирву кленовий листочок, прикрию, пристелю милого слідочок…» в уяві юнака також постають найпоетичніші образи, коли він думає про свою милу — червона калина, чорноброва, пишна, «серденько, рибонька, дорогий кришталю».