Душевная драма катерины и трагизм базарова завтра надо уже сдать

Душевная драма катерины. детство у катерины было счастливым. родители любили свою дочь, и не заставляли работать по дому. мама одевала катерину как куклу и всячески ей угождала. попав в дом, мужа катерина окунулась совершенно в другую атмосферу. свекровь кабаниха относилась к ней почти враждебно, была вечно недовольна невесткой, что угнетало катерину. муж катерины оказался человеком слабохарактерным и не мог защитить катерину от матери. любовь к борису, на какое-то время, вернула осмысленность в её жизнь, но и борис ничего не сделал для её спасения. глубокие переживания сопровождали катерину в доме кабанихи.  вся негативная обстановка и измена мужу угнетали катерину, она решила покончить жизнь самоубийством. драма катерины в том, что её одинокая светлая душа была противопоставлена всему "темному царству", что не в её силах было изменить   к лучшему жизнь ни в семье, ни городе, но она не смогла с этим мирится. даже её смерть стала протестом! трагизм базарова. трагизм базарова состоял в том, что он был новым человеком, нигилистом, демократом-разночинцем, общество того времени ни готово было принять такого человека, у большинства он вызывал раздражение и непонимание. слишком консервативным было дворянство того времени. образ базарова раскрывается именно в спорах с другими персонажами. базарова раздражают пустые разговоры, он человек дела, любящий работать. его увлекают только прикладные науки, приносящие конкретную пользу в жизни. базаров никому не отказывает в медицинский . читая книгу мы понимаем, что базаров находится в полном вакууме: окружающие и даже родители не понимают его, любимая женщина не смогла его оценить, даже друг аркадий не является его единомышленником, а скорей посредником между базаровым и окружающим миром. трагичностью наполнена вся   жизнь базарова и в  лучших традициях жанра - его смерть просто неизбежна!

Олесь Гончар

Объяснение:60-ті роки нашого століття позначені бурхливим входженням у літературу когорти творчої молоді — В. Симоненка, І. Драча, Л. Костенко, В. Стуса, В. Забаштанського... Вони по-новому, на противагу "поезії безплідній, як толоці" (В. Симоненко) часів сталінщини, прагнули осмислити життя, звернулися до духовного досвіду особистості та історії рідного народу. Поети-шістдесятники принесли в літературу свіжий вітер суспільних перемін, відродили віру в найсвятіші ідеали — добра, правди, справедливості .

Творчість В. Симоненка має чимало спільного з творчістю його побратимів по перу, якщо мати на увазі їх загальну концепцію світосприймання, ідейно-естетичних засад творчості, навіть схожість доль, обпалених війною дитячих літ. Водночас В. Симоненко — і як творча індивідуальність, і як людина — неповторний у своїй безкомпромісності та правдолюбстві. На думку Олекси Мусієнка, саме це призвело до того, що "в Україні скорбний мартиролог брежнєвського терору судилося започаткувати не комусь іншому, як двадцятивосьмилітньому талановитому поетові... Василеві Симоненку". Він і його друзі багато зробили для відновлення правди про більшовицькі злочини, про масові І репресії. За свідченням того ж Олекси Мусієнка, поет разом з художницею-однодумцем Аллою Горською обходив десятки сіл навколо Києва, розпитуючи людей і виявляючи місця масового поховання невинних жертв сталінського беззаконня. В одному із своїх віршів В. Симоненко гнівно запитує:

Де зараз ви, кати мого народу?

Де велич ваша, сила ваша де?

Дивіться також

Шкільні твори про життя та творчість Василя Симоненка

Реферати про життя та творчість Василя Симоненка

Біографія Василя Симоненка

 

Він, сповнений гарячих патріотичних почуттів, глибоко переконаний:

Народ мій є! Народ мій завжди буде!

Ніхто не перекреслить мій народ!

Пощезнуть всі перевертні, й приблуди,

І орди завойовників-заброд!

Ці пафосні рядки — не гола декларація, а громадянська позиція поета. В. Симоненко вболівав за упосліджені долі своїх сучасників, їх важкий щоденний труд, за принижену національну гідність українців. Тому провідна тема його творчості — Україна, "Вкраїнонька", "земля з переораним чолом, з губами, пересохлими від сміху". У поезіях В. Симоненка вона постає і в духовних портретах людей праці, їх гірких доль ("Дід умер", "Баба Онися", "Жорна", "Піч"), і в щемливо-трепетних рядках "Лебедів материнства", і в публіцистично наснажених, енергійно-напружених віршах "Україні", "Земле рідна! Мозок мій світліє...".

Уже перша збірка поета "Тиша і грім" (1962 р.) полонила читачів змістовністю вислову, зрілістю думок і справжністю почуттів, по-молодечому завзятих. Вона засвідчила, що в літературу прийшов самобутній поет, поет-заспівувач. Своєю творчістю він, як справедливо вважає Олесь Гончар, "став чистим, непідкупним сумлінням своїх ровесників", став лицарем, витязем нового етапу в українській поезії, а витязь — значить відважний, доблесний воїн, борець за правду життя і красу світу засобами художнього слова.