Мини-сочинение на тему: "почему жизнь н.г.чернышевского можно считать гражданским подвигом? "

После крестьянской реформы 1861 года, когда в российских де-ревнях начались волнения, вызванные грабительским характером реформы, получила хождение прокламация < к> . ее авторство власти решили приписать чернышевскому. од-нако не так-то просто было расправиться со знаменитым -ным критиком, статьи которого пропускались царской цензурой и широко печатались в < современнике> и < отечественных> . всем было известно о его революционных симпатиях, о бли-зости с герценом и другими крупными революционерами, однако эта сторона деятельности чернышевского была тщательно закон-спирирована. на виду была лишь его деятельность. с поразительной и дерзновенной ловкостью чернышевский умел вы-сказываться в своих статьях < между> . когда в печатавшихся в < современнике> статьях о и в комментариях к ита-льянским событиям он со странным упорством чуть ли не в каждой фразе повторял: < в> , < я> , даже самый бестолковый читатель в конце концов начинал понимать, что речь шла о россии и о текущих политических событиях. тем не менее формально придраться было не к чему.7 июля 1862 года власти, опасавшиеся открытого восстания, арестовали чернышевского и бросили его в петропавловскую кре-пость. формальным поводом послужило письмо герцена, в котором говорилось о том, что он вместе с чернышевским собирается печа-тать < колокол> за границей, поскольку в россии журнал был за-прещен. но этого было мало, необходимо было предъявить чернышевскому более веское обвинение. но в чем? и власти пошли на прямой подлог. отставной уланский корнет в. к. костомаров, раз-жалованный в рядовые за тайное печатание < возмутительных> , человек с психическими отклонениями и бездарный поэт-гра-фоман, чтобы избежать наказания, согласился сотрудничать с iii отделением. подделав почерк чернышевского, костомаров написал записку, будто бы от чернышевского, с просьбой изменить одно слово в прокламации. кроме того, костомаров сфабриковал еще письмо, в котором якобы содержались неопровержимые доказа-тельства прямого участия чернышевского в революционной дея-тельности. на основании этих фальшивых улик в начале 1864 года сенат вынес чернышевскому приговор - 14 лет каторги и вечное поселение в сибири. александр ii утвердил приговор, сократив срок пребывания на каторге на 7 лет, однако фактически черны-шевский провел в заключении более 18 лет.при аресте чернышевского были конфискованы все его записи, в том числе дневник. самые < опасные> заметки были зашифрованы (довольно примитивным способом), однако в целом дневниковые за-писи носили довольно беспорядочный характер, к тому же их язык и стиль производил довольно сумбурное впечатление. когда черны-шевскому, который решительно отверг фальшивку костомарова, стали предъявлять обвинения уже на основании дневниковых запи-сей, он придумал смелый и интересный ход: он решил выдать днев-ник за черновик произведения, а все свои рассужде-ния - за вымысел беллетриста. более того, существует мнение (яростно оспаривавшееся официальным советским -нием), что чернышевский стал писать < что> лишь для того, чтобы оправдать содержание своего < крамольного> дневника, который он таким образом превращал в черновик романа. едва ли причина его написания только в этом, однако эта версия проливает свет на загадку романа, явно плохо продуманного и написанного в спешке. действительно, тон повествования то становится небреж-ным и развязным, то оно приобретает надуманные, фантастические черты.в советском было принято утверждать, что царская цензура просто-напросто < проглядела> революционный ха-рактер произведения и поэтому допустила его к печати. но есть и иная точка зрения: цензоры прекрасно видели, что все в этом якобы < любовном> романе шито белыми нитками, однако, прини-мая во внимание полное отсутствие каких-либо художественных достоинств рукописи (об этом на первых страницах заявляет и сам автор), они надеялись, что прославленный публицист и революцио-нер скомпрометирует себя в глазах просвещенной общественности столь бездарной поделкой. но вышло все наоборот! и дело тут не в дарованиях автора, но в том, что он своей книгой сумел задеть за живое не одно поколение молодых людей, которые смеялись над рассуждениями о прекрасном и самой форме предпочитали < полезное> содержание. они презирали < бес-полезное> искусство, зато преклонялись перед точными науками и естествознанием, они отшатывались от религии, но с религиозным пылом отстаивали веру в человека, точнее, в < новых> , то есть - в себя самих. 

Фредерік стендаль належав до письменників xix ст., які писали свої твори в епоху реалізму. у романах та повістях, які будувались з матеріалу дійсності, автори відображали психологію людини, формування особистості під впливом різних обставин. за життя стендаля як письменника оцінило небагато людей, та серед них були , гете, пушкін. більшість вважала його творчість «осколком прошедшего столетия». роман «червоне та чорне» був написаний у 1830 році, і саме він прославив ім’я стендаля як провісника соціально-психологічної прози. роман створювався на основі дійсного життєвого випадку. одного разу стендаль у «судовій газеті» натрапив на такий матеріал: у грудні 1827 року гренобльський суд слухав справу антуана берте, сина коваля, вчителя в дворянських сім’ях, який стріляв у матір своїх учнів. ця історія стала чудовим матеріалом для майбутнього твору. головний герой роману стендаля — жульєн сорель, син теслі. він народився та виріс у провінційному містечку вер’єрі. головний герой не був схожий на своїх братів. замість фізичної праці віддавав перевагу читанню книжок. він ненавидів свою родину, а ті, в свою чергу, зневажали жульєна. папаша сорель вважав молодшого сина «обузою» для себе. рідні грубо ставились до нього, і, мабуть, саме через це він виховав у собі почуття недовіри до оточуючих. новим етапом у долі жульєна стає життя в домі мера, де герой знайомиться з пані де реналь. у серці молодої людини прокидається почуття кохання, яке пробуджує його самовідданість та ніжність. він без залишку віддається почуттю. логічні роздуми жульєна призводять до припущення, що бути щасливим означає мати багатство та владу. але любов руйнує всі ці хитросплетіння розуму. і лише пізніше, забувши про свою гординю, занурившись у потік ніжності, жульєн пізнає справжнє щастя. у семінарії, куди потрапляє потім сорель, він бачить лише лицемірність та фальш. обіцяючи своїм учням порятунок на небесах та ситість на землі, ієзуїти готують сліпих у своїй старанності служителів церкви. після навчання в семінарських келіях сорель волею долі був закинутий у вищий світ парижу, де панують свої звичаї та погляди. юнак стає особистим секретарем та бібліотекарем маркіза де ла-моля. жульєн відчуває надмірне та презирливе ставлення до себе оточуючих. не може не викликати захоплення ставлення сореля до титулованих чинів. як він зневажає тих бідних розумом і духом, які гордяться лише своїми предками, багатством, відомим родом, а не особистими якостями! жульєн закохує в себе аристократку і гордячку матильду де ла-моль. він відчуває моральне задоволення, тому що отримав перемогу над особою з вищого світу. і ця марнославність вища за кохання. безглуздий постріл у пані де реналь в церкві обриває поступове самопізнання. воно розкривається в стихійній душевній кризі. у душі сореля руйнується віра в найдорожче, у незаплямовану та потай богоутворюючу святиню. спроба героя вбити кохану жінку — це одночасно і спроба самознищення, яка призводить його до гільйотини. очікуючи на страту, жульєн переживає очищення. «ні, тут панують тваринні вдачі спритних рвачів»,- такий вирок устами підсудного сореля виносить життєвому устрою цілої історичної епохи стендаль. «червоне і чорне» — не тільки історія краху безсоромного ловця щастя. це трагедія людини, яка запізнилася народитись. трагедія в тому, що сорель з минулого позичив собі кодекс честі, але дійсність призвела його до безчестя. своїм пострілом і подальшим існуванням жульєн сорель відкидає від себе всю брехню, яку раніше приймав за правду. велика істина відкривається перед ним в останні дні життя. вона полягає в тому, що щастя у звичайних почуттях, в умінні кохати і прощати, в душевному теплі, в любові до ближнього. та вже все пропало… сорель гідно й спокійно несе свій хрест. але, на думку автора, саме такі постаті, як його герой, своєю загибеллю примушують замислитись над сенсом людського життя.