Казка космічне диво на півсторінки на сьогодні

Давним-давно на краю світу біля берегів атлантики жили селутри. це були красиві, високі люди і дуже добрі. селутри займалися вивченням зоряного неба, складали календар і будували мегаліти (споруди з великих каменів).  селутри ніколи не воювали, вони не знали, що таке війна. їхнє життя текла мирно і спокійно.  але ось одного разу гордий орел приніс погану звістку про те, що на селутров рухається войовниче плем'я ". ці люди озброєні "- вимовив орел. а треба сказати, що селутри розуміли мову птахів.  селутрам нічого не залишалося робити, як зібрати речі і піти в гори або переселитися на острів.  вони покинули рідні землі, залишивши після себе мегаліти і величезні знання, зашифровані в символах і малюнках.  селутри пішли, а на їх землях оселилося войовниче плем'я. чисельність племені швидко росла, і незабаром цим людям стало тісно на землі селутров. тоді зібралися воїни і вирішили вигнати добрий і мирний народ навіть з гір і островів.  воїни оточили гору і піднялися до останнього селищу селутров.  яке ж було здивування воїнів, коли вони побачили порожнє селище, там не було жодної людини.  куди могли піти ці високі добрі люди? вниз? неможливо, їх би помітили. може бути, селутри піднялися ще вище? воїни забралися на саму вершину гори, але там теж нікого не було. куди поділися селутри? куди можна піднятися з вершини гори? тільки в небо воїни подивилися вгору, і від краю до краю неба побачили сяючу дорогу з піску, перлин і сліз. селутри були жителями узбережжя, тому, ідучи в гори, вони взяли з собою пісок і перли. тепер, йдучи в нескінченність, роняли пісок, перли і сльози.  ніхто не знає, куди пішли селутри, але на землі в пам'ять про себе вони залишили мегаліти, а в небі від краю і до краю - чумацький шлях, дорогу з піску, перлів і сліз

. 1. Бринять живою радістю ліси, як ранок спалахне на небокраї, як сонце огняне завісу піднімає із їх первісної і чистої краси. (В. Симоненко.) 2. Із поля дівчина утомлена прийшла, і хоч вечеряти дбайлива кличе мати, за сапку — і в квітник, де рожа розцвіла. 3. Ta знай, що тільки тут, де невгамовний труд землі насиченій, родюче лоно ранить, доспіють ягоди і радощі постануть. 4. Той, хто любить паростки кленові, хто діброви молоді ростить сам, дос-тоїн людської любові, бо живе й працює для століть! (З тв. М. Рильського. ) 5. Нехай серця не знають супокою, хай обганяють мрії часу біг, і наша юність буде хай такою, щоб їй ніхто не заздрити не міг! (В. Симоненко.)