Запишіть слова у формі звертання-бабуся,наталя григорівна,марія дмитрівна,василь иванович,борис дмитрович.

як часто ми захоплюємося красою тих місць, де ми народилися й виросли, як часто багатство й велич, безкрайність і неповторність українських земель дивують і вражають нас! на щастя, ми живемо тут, тому ніколи не сумуємо за втраченою рідною землею, а туга ця — величезна і страшна, особливо коли не за власним бажанням ти покинув свій край, а за примусом обставин. відомий український поет, лицар духу, найвидатніший представник празької групи євген маланюк змушений був залишити україну, коли захлинулися визвольні змагання, коли переміг більшовизм й україна була віддана на поталу червоній ідеї. з 1920 року і до смерті у 1968 році — це поневіряння на чужині: ніколи не побачить уже письменник україни. і хоча жив є. маланюк у цей час у вільних країнах, міг вибирати, де творити — у польщі, чехословаччині, німеччині, сша, але то був невільницький вибір. без україни "повільна, нестямна навіть гіркість в черствому щоденному хлібі мстить, нагадуючи, що тебе нема." вона, україна, у думках і мріях поета. образ батьківщини у творчості євгена маланюка неоднозначний і ємний. як люблячий син, він бачить тільки найкраще в ній — співучу далеч степів, красу жінки, незнищенність: і ось встає із піни понту над хвиль розгойданим свічадом співуча мрія горизонту — сліпуча степова еллада. степова еллада, як називає україну поет, асоціюється з багатющою культурою давньої греції. саме таку культуру, такий потенціал вбачає є. маланюк у рідному краєві. "блакитним мітом в золотім полудневім меду" стала для нього україна, про який тільки можна мріяти і ніколи — досягти: а мені ти — фата-моргана на пісках емігрантських сахар — ти, красо землі несказанна, нам немудрим — даремний дар! та мабуть, не менше виявляє себе сином своєї землі поет, коли в його віршах з'являються жахливі звинувачення на адресу україни, коли називає він її "божевільною офелією", "степовою бранкою", "коханкою ханів і царів", "розпустою". так, ніколи не вистачало нашій землі державної руки, тому з гіркотою згадуючи минуле, запитує євген маланюк, "куди ж поділа, степова елладо, варязьку сталь і візантійську мідь? " не хліб і мед слов'янства: криця! кріс! не лагода еллади й миломовність — міцним металом наллята безмовність, короткий меч і смертоносний спис, — ось чого не вистачає україні. "любити і ненавидіти батьківщину дано геніям", — так писав м. неврлий. ці слова якнайкраще характеризують творчість є. маланюка, який по-справжньому любив свою землю за те, що це його колиска, і ненавидів за її слабкість і нездатність вибороти собі свободу. незважаючи на докори й образливі епітети, з поезій письменника перед нами постає безмежна краса української землі з давнини й до сьогодні. має україна сили побудувати вільне майбутнє, бо в її "древнім тілі — весна". і через муки та страждання прийде вона до справжньої вимріяної поетом незалежності: можна смерть лише смертю здолати, тільки в цім таємниця буття. і зерно мусить вмерти, щоб дати в життєдавчому житі — життя.