Іть скласти сім речень без дієслів.

ерік севарейд, американський журналіст

наступного дня після перемоги джамали в конкурсі євробачення я розмовляв із представницею однієї з європейських країн. вона була схожа на стривоженого птаха: україна виграла в росії, та ще й у такому драматичному фіналі, та ще й із такою “політичною” піснею, — що ж тепер буде, чи не надто далеко зайшла європа у своїй підтримці україни? тоді мені подумалося: щось не те зі сміливістю на нашому континенті.  

перемога україни в нинішній війні — це не той сценарій, який живе в головах багатьох європейців. наша битва добра і зла видається їм внутрішньою українською трагедією. так зрозуміліше. так зручніше. так комфортніше. ілюзія “громадянської війни” передбачає з боку європи посередництво й миротворчість. правда про зовнішню агресію означає, що європейські реалії треба докорінно переосмислювати. правда ставить європу в центр цієї війни. ілюзія ставить її над війною. чи слід дивуватися, що багато хто “обманываться рад”

багато європейців уже давно здалися б на нашому місці. і річ тут не в ядерній потузі росії. і не в російському сп’янінні від сили. і навіть не в тому, що політична європа поступово перетворюється на якусь подобу супермаркету, по якому неквапливо йде “газпром” і кладе собі до кошика одного впливового політика за іншим. усі ці чинники важливі, проте насправді віддзеркалюють щось більше — “дух часу”, який примушує європу сумніватися в собі.

історія — найбільший містифікатор і водночас викривач. джордано бруно і джузеппе каліостро в одній особі. вона піднімає покоління на барикади, а потім сміється їм же в очі. на руїнах великої війни та берлінської стіни вона створила “єдину європу”, одне з найбільших творінь людської цивілізації, нарівні з епохою відродження чи епохою просвітництва, — і тут-таки впродовж життя того самого покоління поставила його на край прірви. “дух часу”, який ще 25 і навіть 10 років тому прагнув до більшої свободи і демократії, раптом потік, наче годинник на картині сальвадора далі. гаслом дня став “прагматизм” — гарне слово, за яким ховається принцип “свобода і демократія для нас, а для вас — уже як вийде”.

навряд чи хтось скаже про це відкрито, але інтереси європейців націлені зараз на встановлення нового з росією. це як мінімум. а як максимум — на вихід на велетенський російський ринок, якому не перешкоджатимуть ні путінські війни, ні порушення прав людини. до 2014 р. усе до цього і йшло. з одного боку, красиво округлявся європейський союз, а з іншого — оформлявся, умовно кажучи, біляпутінський “ мир” — спільнота країн, у яких свобода й демократія — це не потреба за замовчуванням, а розкіш за перевагою. як сказав би остап бендер, “квазі уна фантазія”.

економічні перспективи були захопливі. проект “єдина європа” мав влитися у євразійський ланцюжок єс—росія—китай. уже будувалися плани єдиної євразійської залізниці на основі транссибірської магістралі. вже прокреслювалася на карті автомобільна траса західна європа — західний китай. уже були зароблені немислимі гроші на олімпіаді в сочі. уже виріс навколо корупційного російського, українського та іншого пострадянського капіталу розлогий ліс тіньових і тому особливо прибуткових фінансових послуг на заході. “ мир” мав стати новим простором росту для європи. європа мала стати джерелом сучасних технологій та інвестицій для “ мира”.

і тут грянув 2014-й. усе посипалося. україна відмовилася бути частиною російського простору. росія перестала прикидатися європою. у європі пролягла тріщина — спочатку тонка, як волосинка з путінської лисини, та потім дедалі ширша й глибша. ідеали затріщали під тиском егоїстичних інтересів. європейська впевненість у завтрашньому дні захиталася в потоці сирійських, лівійських, іракських, афганських (але тільки не українських! ) біженців. лампочка згасла. настали темні часи.

для росії ми стали на шляху відновлення її імперського статусу. для багатьох у європі ми стали на шляху їхнього фантастичного збагачення. чи треба пояснювати, чому ми є предметом лютої ненависті для одних і нарочитого нерозуміння — для інших? не те щоб україну легко було розуміти, — ми й самі часто не розуміємо своєї батьківщини. однак та обставина, що у 2013—14 рр. люди вийшли на майдан з тими самими помислами, з якими східні німці молотили свою стіну 1989-го, мала б сприйматися з розумінням. на жаль, далеко не завжди вона з ним сприймається.

“в україні триває становлення єдиної європи, це ж очевидно! ” — кажемо ми собі. на жаль, очевидно для нас, але не для них. почасти це можна пояснити нашими одвічними прогрішеннями на кшталт корупції чи хронічної безвідповідальності політичного класу. та все-таки корінь проблеми — в іншому. нам об’єктивно важче, ніж було їм. східні німці гребли за течією, ми ж гребемо проти. вони розбивали стіну, яка й так руйнувалася. ми ж “лупаємо скалу”, яка міцніє. час мостів, на жаль, завмер. повертається (принаймні на найближчу досяжну перспективу) час стін.

на вот