Переяславська угода 1654 р та її наслидки для україни

Унезалежній україні стався цілком природний вибух інтересу до раніше малодоступним дослідженням не тільки своїх колишніх істориків, іменувалися до того «націоналістичними», а й зарубіжних, включаючи праці представників української діаспори. в освоєнні цього багатого спадщини бракує, однак, духу здорового критицизму. адже посланці західній історіографії, що займалися важливими нас тут сюжетами, далеко не завжди представляли тільки чисту науку, над ними також тяжіла вимоги часу, а пропоновані ними наукові рішення часто відрізнялися неменшою тенденційністю (зрозуміло, з протилежним знаком), ніж концепції істориків в срср, і не мали необхідної істю. тому, при всій необхідності всеосяжного обліку та використання досягнень колишньої історіографії, не вдасться наблизитися до історичної істини на шляхах простого синтезу всього найкращого, напрацьованого попередниками.  третє. в ході перегляду сучасними українськими дослідниками постулатів радянської історіографії, що стосуються визвольної війни на україні середини xvii в., був підданий тотальній і багато в чому обгрунтованій критиці колишній офіційно прийнятий погляд про прагнення до возз'єднання зі «старшим братом», як головної пружині планів і дій козацтва та його керівництва з самого початку повстання, про гармонію інтересів їх і царського уряду і т. д. справедливо, що все різноманіття палітри подій того періоду не втиснути в ці вузькі рамки. взаємини наші колеги висунули гіпотезу, згідно з якою основною метою національно-визвольної війни було створення і закріплення незалежної держави на україну в її етнічних межах (це поширено і на діяльність послідували за б. м. хмельницьким гетьманів). подібний погляд став загальновживаним і увійшов в популярні роботи та підручники, отримав статус офіційно визнаного. у сучасній ситуації на україні він зрозумілий і пояснимо політично і ідеологічно. однак російським дослідникам вже доводилося - наприклад, в ході спільної конференції з нагоди 340-річчя переяславської ради (москва, січень 1995) - висловлювати своїм опонентам думку про небезпеку такого надмірно «одержавленого» підходу для відтворення реальної історії тих років.

Начало 20-го века в россии было резко разделено на две части: 1) 1900-1917 и 2) 1917-1930. 1) в крупных городах - начальная школа (посещали далеко не все) , гимназия/реальное училище (было много частных гимназий и училищ) , университет. по качеству - на уровне европы. в деревнях - сельская школа (посещали далеко не все) . изучали грамоту, закон божий, начала арифметики. телесные наказания считались нормой. о качестве обучения говорить не приходится, грамотность в стране была на уровне 25-30% (точно не скажу, не помню) . 2) после революции система образования подвергалась многочисленным безумным перестройкам. к концу 20-х годов сложилась более-менее стабильная система - начальная школа, средняя школа, вечерние школы, училища, университеты, институты. большевики главное внимание обращали на обучение всего народа грамотности. грамоту изучали не только в школах, но и на курсах "ликбеза" (ликвидация безграмотности) . были образованы "рабфаки" (рабочие факультеты) , нечто среднее между школой и вузом. в результате удалось поднять грамотность до 90%. высшее образование еще держалось почти на прежнем уровне, хотя многие специалисты высшего уровня покинули страну или были репрессированы. руководство вузов было сменено - вместо высокообразованных профессоров поставили неучей из пролетарской среды. но были и положительные явления, например, для молодёжи из "трудящихся классов" была отменена плата за обучение. в результате высшее образование стало общедоступным.