Нужно поменять прямую речь на непрямую що по собі лишаєш, людино? вони пливуть річкою. краса така, що івасю хочеться плака ти. на лівому березі піднімається дубовий гай: спочатку дуби великі й товсті, а далі меншають. останні — зовсім маленькі. івась пристає до берега, і ось вони вже йдуть гаєм. — бачиш, івасю, оті перші дуби твій дідусь посадив, коли на родився твій татко, а потім щороку саджав нові. восени збирав жолуді, а навесні — саджав. щось приймалося, а щось ні. а потім уже з татком твоїм сюди приходив. а ці вже твій татко посадив, коли ти народився. їм стільки років, скільки й тобі. бачиш, який гай піднявся за скільки років. люди по гриби ходять. скільки разів чула: «де збирали? в івановому лісі». — бабуню, а я можу посадити свої дубочки весною? — ну, певно, що можеш! у жовтні приїдемо, назбираємо жо лудів, а навесні посадиш. вони йдуть далі. але що це? увесь берег за стежечкою встелено сміттям: залишки якихось вогнищ, трапез, незліченна кількість кульків і пакетиків. під самим цвинтарем купи буді вельного сміття, а поверх нього — стара апаратура, бите скло. бабуся зупиняється й схвильовано запитує: — це що таке, івасю! хто це зробив? — це, мабуть, туристи — вони тут ціле літо жили, а це, — івась показує на гору сміття біля цвинтаря, — хлопці бачили, як з дачі депутата вивозили. ну, того, що ліс прихапав. увечері вже бабуся з онуком сі на ґанку. небо, усіяне зорями, нахиляється низеньконизенько, а чумацький шлях, здається, починається з їхнього двору. — бабуню, подивись! зорі то гаснуть, то спалахують, і так без кінцякраю! — так, івасю! бачиш, засвітилася зірочка — то людина наро дилася. а ось пролетіла по небу й погасла — значить, померла людина. бачиш, яку яскраву дорогу залишила. значить, і люди на була така ж — яскрава, як зоря. бабуся задумалася, а івась міцніше притулився до неї. — бабуню! ти говорила, що господь кожному долю пише. але ж не кожна людина добра? чому господь не робить усіх добрими, чесними й розумними? який би тоді світ був гарний! — та ж над людиною не тільки господь трудиться, але й ди явол. господь завжди дає людині вибір, і то вже сама людина має думати, у яку воду ступати — у чисту чи каламутну. івасик дивиться на бабуню широко розкритими очима, у яких відсвічуються зорі. — бачиш, івасю, людина порізному життя може прожити, різний слід по собі залишити. можна занапастити своє життя, як дядько броник; можна жити, як той недоторканний, що зава лив сміттям дорогу до цвинтаря. а можна жити, як твій дідусь: урятувати з вогню твою бабусю настю, посадити гай, щоб людей звеселяв; заступити півсвіту від наглої смерті. бабуся замовкає, пригортає до себе онука. — будеш жити, дитинко, то думай, що по собі залишити маєш. вони сидять обнявшись. дві маленькі людини, дві рідні душі дивляться у високе небо, на якому сяють і їхні зорі.

Що по собі лишаєш, людино? вони пливуть річкою. краса така, що івасю хочеться плакати. на лівому березі піднімається дубовий гай: спочатку дуби великі й товсті, а далі меншають. останні — зовсім маленькі. івась пристає до берега, і ось вони вже йдуть гаєм.бабуся, показує внуку на дерева і розповідає івасеві про те, як оті перші дуби його дідусь посадив, коли народився його татко, а потім щороку саджав нові. як восени збирав жолуді, а навесні — саджав. щось приймалося, а щось ні. а потім уже з його татком сюди приходив. а ці вже його татко посадив, коли він народився. їм стільки років, скільки й івасеві. бабуся милується гаєм, адже сюди люди по гриби ходять і називають його іванів ліс.  івась запитав бабусю, чи може він посадити свої дубочки весною? бабуся запевнила внука, що у жовтні вони разом приїдуть, назбирають жолудів, а навесні він їх посадить. бабуся з онуком ідуть далі. але що це? увесь берег за стежечкою встелено сміттям: залишки якихось вогнищ, трапез, незліченна кількість кульків і пакетиків. під самим цвинтарем купи буді­вельного сміття, а поверх нього — стара апаратура, бите скло. бабуся зупиняється й схвильовано дивується, хто це зробив. івась відповідає, що це, мабуть, туристи, які тут ціле літо жили, а цю гору сміття біля цвинтаря, хлопці бачили, як з дачі депутата вивозили, того, що ліс прихапав. увечері вже бабуся з онуком сі на ґанку. небо, усіяне зорями, нахиляється низенько­-низенько, а чумацький шлях, здається, починається з їхнього двору.  івась показує бабусі на зорі, які то гаснуть, то спалахують без кінця­-краю і слухає її розповідь, що коли засвітилася зірочка — то людина наро­дилася, а якщо пролетіла по небу й погасла — значить, померла людина. якщо зірка яскраву дорогу залишила, значить, і люди­на була така ж — яскрава, як зоря. бабуся задумалася, а івась міцніше притулився до неї і запитав, чи господь кожному долю пише, але ж не кожна людина добра, і чому господь не робить усіх добрими, чесними й розумними, світ тоді був би дуже гарний. бабуся відповіла,що над людиною не тільки господь трудиться, але й ди­явол. господь завжди дає людині вибір, і то вже сама людина має думати, у яку воду ступати — у чисту чи каламутну. івасик дивиться на бабуню широко розкритими очима, у яких відсвічуються зорі.а бабуся розповідає івасю, що людина по­-різному життя може прожити, різний слід по собі залишити. може занапастити своє життя, як дядько броник, може жити, як той недоторканний, що зава­лив сміттям дорогу до цвинтаря. а може жити, як його дідусь: урятувати з вогню його бабусю настю, посадити гай, щоб людей звеселяв, заступити півсвіту від наглої смерті. бабуся замовкає, пригортає до себе онука і навчає його, щоб він,  за життя           думав, що по собі залишити має. вони сидять обнявшись. дві маленькі людини, дві рідні душі дивляться у високе небо, на якому сяють і їхні зорі.

Объяснение:

«Добрий день, Яво! Ти мене зовсім не знаєш, але особисто мені здається, що я тебе знаю вже не один рік. У всякому разі, я знаю багато твоїх пригод і витівок, знаю де ти живеш, знаю твоїх друзів, знаю, як ти виглядаєш, вважаю, що знаю і твій характер. Добре взнати тебе мені до дуже цікава книга В. Нестайка, в якій ти і твій кращій друг Павлуша були головними героями.Ви з Павлушею найкращі друзі та напарники, затоваришувати з вами хотіла б і я. З вами мені було б дуже цікаво, бо ти постійно вигадуєш різноманітні витівки, які іноді, на перший погляд, здаються навіть злими, але це зовсім не так, бо ви з Павлушею лише хочете, щоб у селі ви завжди були на виду і щоб про вас постійно говорили. Мені здається, що тієї енергії, яка буквально фонтанує з тебе, вистачило б і на мене. Та й сама я здатна вигадувати цікаві розваги, які обов’язково б тебе захопили.Я впевнена, що, незважаючи ні всі свої витівки, ти, Яво, добрий, співчутливий до чужого горя та сміливий хлопець. Крім того, я розумію, що попри усі твої суперечки з Павлушею ти для нього справжній друг, таким би справжнім другом ти був би і для мене.Мені було дуже цікаво читати оповідання про твої пригоди, при кмітливі, веселі і відчайдушні витівки, які ти вигадував і разом з Павлушею приймав у них участь. Не менш цікаво мені було б разом з тобою брати участь у цих витівках.Книга В. Нестайка «Тореадори з Васюківки» мені дуже сподобалася, а поки я її читала, ти, Яво, та твій товариш Павлуша стали для мене справжніми друзями. Я сподіваюсь, що якби нам довелося жити в одному селі, ходити в одну школу та разом відпочивати, я б теж стала для тебе не менш гарним другом, ніж Павлуша.Ти, Яво, добрий, веселий та дотепний, і спогади про тебе залишаться у мене на все життя. А зараз я з тобою прощаюся і сподіваюся, що усе твоє життя буду добрим, веселим і щасливим, як і твоє дитинство.До побачення, Яво, і усього тобі найкращого!»