Твір на основі почутого з обрамленням

«друг — це тієї, хто входити у твої двері, коли весь світло виходить із них». беззаперечна істина для багатьох з нас, але й саме вона, ця істина, викликає безліч питань, дискусій, обговорень. одного разу ти зустрінеш найближчу тобі людину за думками, мріями, спільними інтересами. дуже важко одразу зрозуміти, кого ти зустрів — справжнього друга чи просто приятеля. яким ж має бути справжній друг, як його виявити серед багатьох знайомих, з якими ти проводиш годину? перш на, справжній друг, мабуть, це та людина, котра приймає тобі таким, як ти є. недарма ж кажуть, що друг — це тієї, хто знає усі твої недоліки й все-таки любити тобі. у мене особисто є справжній друг — сергій. спочатку я - не знавши, справжній він чи не справжній, але й потім один його вчинок усе задля мене прояснівши. сергій перейшов до нас у 8 класі. на перший погляд він мені не зовсім сподобався: задерикуватий, дещо зарозумілий хлопець (як я тоді подумавши). єдине, що його вирізняло, — це знання . він любити й добро знавши. я ж до цого моменту вважався кращим учнем саме із . відчуваючи певну заздрість, я намагався якомога понад принизити його: то смикну за сорочку, то зафутболю портфель, то назву очкариком. а він — нічого, сидить собі, формули пише. і вісь наставши годину піврічної контрольної роботи. всім роздали заподіяння, я швиденько впорався із п'ятьма із шести запропонованих, а шосте — найважче — ну ніяк. сиджу, мучуся, дивуюся — сергій все розв'язав й сидить склавши руки — перевіряє. я мовчу (списати ж у нього соромно), сиджу, почервонів від напруження. раптом папірець на мою парту — ляп! розгортаю, в якому було розв'язання і. я підвів очі і подивився на нього. сергій не посміхався, не іронізував, просто і відкрито дивився на мене. ми були уже не ворогами, ми були партнерами, які пов'язувала таємниця. з того години сергій неодноразово доводив, що він справжній друг. він ніколи не відвертається від мене в скрутному становищі. від й маєш: «друг — це тієї, хто входити у твої двері, коли весь ,світло виходить із них».

Я народилася і живу у маленькому, але мальовничому селі Жабинці, що розкинулось на берегах річки.

Ще до сьогодні односельці розповідають легенду про походження його назви.

Колись давно на території сучасної ферми був маєток пана Жаб’є. До нього приходило багато людей найматися на роботу. Оскільки пан був дуже добрим, люди зводили собі оселі і залишалися на постійне проживання.  Коли Жаб’є помер (в нього не було продовжувачів роду), то люди на честь доброго пана назвали село Жабинцями.

З того часу минули століття, а село й сьогодні красиве і чепурне, завжди вітає усіх. На дорогу світять вікнами не маленькі хати під солом’яною стріхою, а високі добротні будинки.

Зараз у моєму селі всього п’ять вулиць: Горішня, Долішня, Кут, Гаврилівка, Нова. Але кожна з них по-своєму гарна і неповторна. Навесні зачаровують вони вишневим та яблуневим цвітом, влітку п’янять душу запахом матіоли та лілій, восени стелять під ноги жовтогарячий килим опалого листя, а взимку кружляють у чарівному танку сніжинок.

І я завжди відчуваю якесь нестримне, ні з чим незрівнянне почуття радості та задоволення. Якийсь гарячий клубок підкочується до горла… і хочеться говорити і мовчати, плакати і сміятися. Саме так буває після довгої розлуки.

У нашому селі є церква Покрови Богородиці, де проходять богослужіння.

На лівому березі річки височіє напівзруйнований костел, якому уже понад двісті років.

Наш народ вміє і любить працювати, тому сподіваюсь, що через кілька років село моє стане ще кращим і я ще довго чутиму в ньому рокіт тракторів у час весняних та осінніх робіт, насолоджуватимусь запахом стиглого жита і пшениці, у гарячу пору жнив.

Я дуже люблю своє село і пишаюся ним. А якщо Богом суджено мені його залишити, то «пташкою» завжди летітиму до свого «гнізда», до рідного дому.