Почему а.грин назвал рассказ зеленая лампа?

Надо сказать,что финал произведения а.грина является .он учит нас оставаться людьми,несмотря на разные,порой тяжелые жизненные ситуации.еще учит нас не отчаиваться,работать для того,что бы достичь цели.

Рассказ "зеленая лампа" просто "пропитан" зеленым цветом и его символикой. во-первых, зеленая лампа, которую зажигал джон ив, то есть ее цвет - зеленый - символизирует печаль, горе, скуку, тоску, досаду, чем и был охвачен джон, когда сидел дома с пяти до двенадцати, никуда не выходил, ни с кем не разговаривал, то есть скучал и тосковал, и от нечего делать читал книги, чему и выучился на доктора. в то же время зеленый цвет означает надежду, бурный рост и свежесть. это все выражается в том, что джон ив сидел в комнате с зажженной лампой и ждал чудесных вещей ", да он хоть имел надежду, ", - как сказал стильтон, который потерял все свои миллионы, проигравшись крупно на бирже, кстати, в германии банкроты должны были надевать зеленые шапки. во-вторых, стильтон был ужасным, жестоким человеком, можно сказать, злополучным, и таких людей иранцы называли "зеленой ногой". а в конце рассказа стильтон ломает ногу, то есть избавляется от жестокости и зла - теряет "зеленую ногу", чему свидетельствует то, что стильтон просит простить его, то есть просит прощения у джона ива. мне кажется, стильтон раскаивается, понимает свою глупую ошибку. в-третьих, стильтон называет джона ива "классическим дураком". дурака можно сравнить с шутом, а зеленую лампу с зелено-желтой одеждой, которую носили те самые шуты в средневековой европе. кстати, лондон (где происходит действие рассказа) - столица , а последняя считается европейской страной. мысль автора: деньги – это не самое главное в жизни. они могут лишь человеку в осуществлении его мечты, как это случилось с джоном ивом. главное же – это личные качества: вера в свои силы, постоянное желание познать новое, сила воли, терпение, упорство.  джон верно воспользовался шансом, подаренным ему судьбой.

Климко жив удвох з дядьком кирилом, відколи осиротів. жили вони в залізничному бараці при самісіньких коліях. дядька ховали надвечір при відчинених навстіж дверях барака.  на кладовищі климко вже не плакав, а лише здригався від холоду в грудях і хрипко зітхав.  після похорону тітка мотя довела климка до барака, заплакала біля порога й сказала: — може б, ти до мене перейшов? куди ж тобі тепер діватися? хто тепер тебе догляне? климко похитав головою і пішов у барак. доглядати за собою — зварити їсти, прибрати в хаті, випрати одежину — він умів і сам. незабаром німецькі літаки розбомбили станцію. климко бігав у той день з висілковими хлопчиками за дивитися збитий наш яструбок і бачив здалеку, як бомби влучали в депо, у вагони, як похитнулася і повільно впала водогінна вежа, а в повітрі над полум'ям і димами після кожного вибуху моторошно завивали уламки рейок. бомба влучила і в барак, і його розвалило, розкидала в усі боки, а рештки стін і простінків згоріли у климка на очах — швидко, як тріски.  так і зостався климко, в чім був, у чому йшов зараз. — я не голодний, — сказав климко, одсуваючи миску, і похнюпився, щоб не дивитися на борщ. найстрашніше сталося тоді, коли він,, перепочивши, підвівся, щоб іти, і впав: ноги не вдержали, їх ніби одняло. що встане, то і впаде, і впаде. він злякався, став розтирати литки, стегна, бив по них кулаками і кричав: "ану йдіть! ану йдіть мені зараз! "він таки підвівся і пішов, ледве-ледве пересуваючи ступні в крутій пилюзі. і, йдучи з торбою за плечима понад парканами незнайомої вулиці, климко згадував свою станцію, кожен день її життя і кожну годину. дві ночі климко спав на голому столі й одбивався від пацюків палицею, стукаючи нею по стіні. і тут климко побачив наталю миколаївну, вчительку свою і зульфатову. вона стояла з немовлям на руках, притиснувши до себе разом з немовлям трояндову, мов сто троянд, сукню. климко бачив наталю миколаївну в цій сукні лише двічі на рік: першого вересня і в останній день климко з зульфатом підійшли до неї (вона не помітила їх) і, затинаючись від хвилювання, сказали, перебиваючи один одного: — добрий день, наталю миколаї климко перехопив товаришеву руку і сказав: — не треба, зуль, а то ще свого когось улучиш. ми зараз удвох із зульфатом, — сказав климко. — додому до нього, правда, навідуємося щодня — води наносимо, вугілля навибираємо під там тепер усі гребуться. і знову до мене. у ваговій живемо, на сортувальні. наталю миколаї — климко зупинився і подав учительці її трояндову сукню, яку досі ніс під полою дядькової діжурки. — не треба вам нічого промінювати, а переходьте — це ми вас із зульфатом удвох просимо, — переходьте жити до нас. ми вам будемо, маленьку гляді — знаєш, що я придумав, зульф, — збуджено сказав климко. — я піду по сіль.  йшов і розмірковував, що робити далі: чи податися одразу просто в гори по сіль, а чи зайти в місто на базар і спробувати бочонкові гроші.  — та ви мене не бійтесь, — усміхнувся климко і згадав, що він сьогодні не вмивався. — я не вурка, я по сіль сюди — такого нема, — зітхнув климко, тапочки ("чи не спробувати вимінять" — гроші довоєнні є, так за них нічого не . треба йти в гори, туди, — він махнув рукою, — там я й даром наберу. так же? — а чого ж босий? — щоб легше на — климко ледь скривив губи, пробуючи усміхнутись. — картопля в мене ще є. то, мо же б, ви проміняли взувачку на неї? дрібнувата, климко випустив плащ-палатку, вчепився дівчині в другу руку і закричав: — пустіть її! це моя сестра! сестра моя, чуєте? во на мені за маті тут ось хлопчик, — швець кивнув на климка, — земляк мій, забився аж із донбасу. двісті кілометрів пройшов, щоб солі достати.  тітка марина — так звали жінку — ледве встигала за ним і дивувалася: — де в тебе та й силочка береться, он скільки пройшовши голодний і холодний. я прийду до вас, тітонько марино. як тільки не стане в нас голоду, так і прийду або приїду. а зараз треба мені назад, мене там   климко все зрозумів.— туди, дядю, біжіть! — закричав він, показуючи рукою праворуч від себе. — тудиі там ід переїзду вдарила довга автоматна черга. климка штовхнуло в груди і обпекло так боляче, гостро, що в очах йому попливли червоногарячі плями.він уп'явся пальцями в діжурку на грудях, тихо ойкнув і впав.а з пробитого мішка тоненькою білою цівкою потекла на дорогу сі