Твір на тему що несе в ійна людству за ивором доля людини. !

Майже сімдесят років минуло відтоді, як закінчилася одна з найстрашніших воєн в історії людства — друга світова війна. але кожен раз гортаючи сторінки книг про війну, ми занурюємося в атмосферу людських страждань, болю й жа­ху. цього не можна уникнути і залишитися байдужим тут теж не можна.оповідання м. шолохова «доля людини» — один з таких творів. головний герой — андрій соколов розповідає випадковому зустрічному історію свого життя. він іще не почав говорити, а ми вже знаємо, навіть не знаємо, а відчува­ємо, що розповідь ця буде важкою. та й не може вона бути іншою в людини, «очі» якої, «немов присипані попелом, сповнені такою непереборною смертною тугою, що в них важко дивитися». андрій з дитинства був самотній: батьки його та сестричка померли від го­лоду. зустріч з іриною стала для нього подарунком долі. ірина, яка сама вирос­ла в дитбудинку, зрозуміла й обігріла парубка. усе в їхньому житті складалося так, як мріяли. «жили не гірше за людей. і діти радували…»тільки війна зруйнувала це маленьке щастя. за кілька днів після початку війни андрія призвали на фронт. терпляче зносив він труднощі військово­го життя, розуміючи, що «нещасним бабам і дітлахам не солодше за нас у тилу було».  найстрашнішим випробуванням стають для героя роки у фашистському полоні. вистояти, не втратити людської гідності, не стати зрадником, ряту­ючи своє життя. тут потрібно було не менше мужності, ніж на передовій. для андрія соколова зрадник своїх друзів і батьківщини — гірший за фашистів, страшніший за смерть. тому й здійснює він перше вбивство в своєму житті не на передовій, а серед таких же полонених, як він, позбавляючи світ мерзенного зрадника. «до того мені (герою) стало недобре після цього, і страшенно захотілося руки помити, ніби я не людину, а якогось гада повзу­чого душив…»кожен день у полоні — це боротьба за життя, боротьба за самого себе. як прожити ще один день, не впасти, не зламатися, навіть якщо прийде твоя черга зазирнути в очі смерті? яку силу волі треба було мати, щоб отримуючи, як і всі в’язні, «півтораста грамів ерзац-хліба навпіл з тирсою й рідку з брукви», відмовитися пити за перемогу німців! думка про те, що у нього є батьківщина, сім’я зігрівала й підтримувала, на­давала сил. але війна позбавила андрія й цього. серце стиснулося, коли про­читав він про смерть дружини ірини та дочок, а потім побачив воронку, що залишилася на місці його будинку. стислося — і не розтискається. раптом зблиснув на мить промінчик надії: знайшовся син анатолій… і знову темря­ва, пустота й самотність. в останній день війни загинув анатолій.війна закінчена, але не для андрія. куди йти і, головне, навіщо? ні дома, ні родини… і здається, що зустріч з маленьким безпритульним хлопчиськом змінила його життя: «не бувати тому, щоб нам порізно пропадати! візьму його до себе в діти. і відразу у мене на душі стало легко та якось світло». але минуле не відпускає. кожну ніч бачить він тих, кого відібрала у нього війна. «удень я завжди міцно себе тримаю, з мене ні «оху», скарг не почуєш, а вночі проки­нуся, і вся подушка мокра від сліз…»  і страшно стає, тому що немає відповіді на питання, що лунають набатом в голові андрія: «за що ж ти, життя, мене так покалічило? за що так замучи­ло? » немає і не буде відповіді на ці питання, бо не може її бути. людина народжується, щоб жити, любити, а не страждати і вбивати інших.  м. шолохов, який розповів про трагічну долю російської людини, що пережи­ла війну і стала таким «зв’язковим» між минулим і сьогоденням, не дає забути нам про те, що несе людині війна. вона калічить не лише тіла, але й душі людей. і тре­ба не допустити повторення цього жаху, зберегти мирне небо над нашою країною.

Самое большое d-420*15=800