Мне! : з сочинение на тему : "байдужість найстрашніша хвороба нашого часу" : з

Моя цивілізація тримається на культі людини, що проби­вається крізь осіб. віками вона прагне показати людину, так само як вчить крізь каміння бачити собор. по-старому височать на землі великі пам’ятники духу — со­бори, обрамлені витягнутими вгору нового віку тех­ніки. по-старому неспокійна людина хапається клаптика теп­лої землі і високого неба, щоб відчути точку опори, щоб знайти на мить себе — спробувати щось у собі осягнути. але землю вкриває асфальт і бетон, небо затягується дима­ми і ревом моторів, і кудись шалено, в метушливій тривозі ле­тить життя, засмоктує і не залишає тієї чистої години для душі, коли можна замислитись над собою і подумати про головне. куди ж іде життя? чи ми ведемо життя, чи життя веде нас, кинувши нам для забави дешеві замінники слова — телевізор, футбол, алкоголь? чи людина ще щось значить у цьому потоці життя? чи вже вона тільки пасажир сліпого корабля, що несеться назустріч ночі? якщо вона нічого не бачить, то що ж тоді може значи­ти корабель? і все ж таки — чи значить, чи важить вона хоча б стільки, щоб зусиллями власного розуму і волі зупинитись перед прір­вою? щоб залишитись людиною, вона мусить важити хоча б стільки… але для цього їй потрібні найвищі зусилля розуму й духу. вона мусить відродитись — щоб зрозуміти, що на ній, особисто на ній, все лежить — і спадщина предків, і доля зем­лі — вітчизни людей. нині, як ще ніколи в історії, кожен має бути людиною в людстві, щоб кожним нервом відчувати його болі й тривоги. нині особливо кожен мусить почувати себе органічною част­кою великого собору людської цивілізації, всім своїм єством бути пружним каменем у цьому соборі, щоб самовіддано три­мати на собі його споруду. нині брак великої мудрості, великої поваги і любові до людини, великої відповідальності за спадщину предків і до­лю нащадків відчувається як найбільша рана людства. рана, в яку може вкинутися смертельна інфекція. найстрашніший її носій — напівосвічений єфрейтор, рішучий напівінтелігент. він залюбки підмінює слова, відважно жонглює ними і робить сліпучий феєрверк — тимчасову ілюзію правди. не замислюю­чись над одвічними законами розвитку життя, він діє так, наче їх зовсім нема, а потім десяткам геніїв не впоратися з тим, що він накоїв.

Уній народжується краса, гармонія,  лад,  єдність.  любов  —  радість,  любов  — джерело натхнення. споконвічна тайна людського буття. і щасливий той, хто спізнав у своєму житті силу цього дивного почуття юбов приносить щастя, любов приносить розпач, страждання. цим почуттям керувати неможливо. 2-- бо так вже створено світ, що не завжди виникає взаємність у коханні. і тоді здається, що найстрашнішої кари, муки та сліз не треба 3--життя прожити — не поле перейти. так говорить народна мудрість. а мій дідусь, уста цієї самої мудрості, не втомлюється повторювати, що жити треба по совісті. донедавна я навіть не замислювався над цими словами. проте насправді є над чим подумати. адже совість — це така моральна категорія, наявність чи відсутність якої характеризує і саму людину. або істоту, яка лише називає себе людиною.