Чому хлопці не любили стьопку карафольку (в.нестайко "тореадори з васюківки")?

Хлопці не любили його за те що він був дуже розумним

—га? — обізвався дядько.— ну радість на його обличчі змагалася з настороженістю, і воно бралося то темними, то світлими спалахами. діти нічого не сказали — вони ніяк не могли відірвати очей од лося, який ні разу й не поворухнувся, хоча вони й чекали на це. — у-ух,— видихнув шпичак, обійшов навколо вбитого звіра й носаком ткнув між роги. але діти все ще не вірили, що лось мертвий, а тому уважно приглядалися, щоб не прогавити тієї миті, коли ворухнеться, щоб звестись на ноги. — це з заповідника,— нарешті обізвався молодший підберезник. — заповідник далеко звідси,— відповів дядько.— сюди з заповідника лосі не бігають. — це з заповідника,— знову повторив менший. дядько почав гніватись: — а вам яке діло? — ми його з води вирятували,— сказав старший брат і ненависним поглядом уп'явся в підпалкувате обличчя. — о-о, він однаково був би і вже втопився був, так? скажете, що втопився, а пощастило витягти неживого. — ми його врятували,— знову повторив старший брат, і лице почервоніло так, наче з нього ось-ось мала бризнути кров. — ану замовчіть мені,— ще дужче розгнівався дядько,— бо дістанеться вам од мене й од батька вашого! будете розумні, то матимете й собі м'яса, не скривджу. менший підберезник одвернувся, приховуючи сльози. старший брат узяв його за руку й, не кажучи більше ні слова, повів до саней. — і роги вам ві,— крикнув услід дядько. вони й не обернулися, тільки наддали ходи. — роги ві! — ще гукнув дядько. коли брати вдарили по гнідій своїй конячині, то дядька наче щось тіпнуло. спочатку повільно ступив один крок, другий,— а потім і побіг навздогінці. — роги ві! — кричав, захлинаючись, ніби вони не чули. шпичак давно вистежував того лося,— він помітив його одночасно з дітьми і, присівши у виямку, тільки посміювався, коли взялися визволяти його з ополонки. не вірив, що то їм вдасться, він думав, що лось таки знесилиться і його раніше чи пізніше затягне під лід. але лось виявився дужий і життєлюбний, а діти — вперті й невідступні тепер треба думати про те, щоб якось його заховати, замівши сліди, бо діти таки подалися в заповідник, щоб заявити охороні,— в цьому не сумнівався. але куди ти його подінеш? не затягнеш назад до річки й не втопиш знову в ополонці — далеко, не зрушиш. але якби міг затягти й утопити — ні хвилі не вагався б. тепер дивився на звіра й хотів вірити, що лось оживе. так, як ще недавно дітям, йому дуже кортіло, щоб лось підвів голову, звівся на стрункі міцні ноги і неквапно побіг до лісу, як іще недавно біг, поки дорогу йому не перетнула куля. проте лось і не ворухнувся. припав до землі, всім великим тілом прислухаючись, чи далеко ще весна, а роги стриміли над снігом диким розложистим кущиком, який також, мабуть, чекав на весну, щоб зазеленіти, хоча це йому вже не судилося ні тепер, ні в майбутньому. налетів вітерець, запорошив білим пилом, гойднув сухим бадиллям, але роги й не сколихнулися.