Написати твір-мініатюру "Донецький степ", використовуючи яскраві образи поезій М. Чернявського.

     Донецький степ простягався ніби безкрайнє полотно, на якому гралися кольори та звуки. Це був світ, де співали сиві суниці й пекучі сонечка, де вітер лагідно гладив високу траву із золотистими сріблистими вушками.Тут, серед нескінченних просторів, зустрічалися люди – донецькі козаки, витривалі та мужні, забуті часом у шумі великого світу, але завжди повертаючись до свого рідного краю. Вони носили на собі відбиток степової незалежності – увесь час прагнули бути в одному ряду зі стихіями.Коли світ розділяли великі війни та суперечки, Донецький степ став місцем, де зустрічалися люди різних національностей, вір, культур і мов. Тут немовби скарбниця терпимості, в якій слова і стереотипи розтоплювалися під променями співчуття та взаєморозуміння.

           Степ жив своїм життям – він віддавав людям врожай, як винагороду за їхню працю, а вони зі своєї сторони пильно стерегли його. Здавалося, що кожна рослина, кожен кущ, кожна квітка були частинкою величезного пазла природи, де кожен елемент відігравав свою важливу роль.

У Донецькому степу сонце золоте високо підіймалося над горизонтом, відливаючи свої промені на безкраї поля. Там, де розстелялася рівнина, гордо стояли колосисті хліби, як важкі стовпи, що тримають небо. Вони сяяли золотом, неначе живі вогні, знаки родючості та терпіння.

Вітер звідусіль віяв великими крильми, обіймаючи кожну плямку землі. Він легко ласкався з хвилями пшеничних стебел, граючи з ними у безкрайню мелодію. Його подих звучав у покликанні до вільного польоту, викликаючи танець високих трав.

А ось біля річки, де течія лагідно плила, розквітала мальва - рожеві квіти, що розсипалися як розписані на небі зірки. Вони схожі на пелюстки ніжних розповідей, які вітер розносить усюди. Їх аромат наповнював повітря, ніби музика, що збуджує душу і надихає серце.

Поблизу старого дуба, чия велич немов символ сили і мудрості, стелилася тінь. Вона ніжно огортала у свої обійми всіх, хто шукав притулку від спекотного полудня. Під цією тінню спливали ноти мрійливої мелодії, що відлунювала в душах, підносячи їх до вищих сфер.

А над усім цим величним таємничим морем життя височів блакитний небосхил. Він розпростертими обійми огортав усю просторість степу, створюючи відчуття безмежності та вільності. У цьому небі плавали хмари, наче білі чайки, які розповідали відвічну історію свободи й мрій.

Донецький степ - це картина вічного красномовства природи. Вона поєднує сили і душі людей, пронизана поезією М. Чернявського, яка збуджує уяву й розкриває найсокровенніші почуття. Степ втілює в собі магію, що викликає натхнення та прагнення до краси, даруючи нам безцінні дари природи і душі.

нараз виринула недалеко постать, розхилювала осторожно обома руками штивне море збіжжя і підійшла прямо до неї. се був михайло.

вона перелякалася. він з'явився, неначе з-під землі виринув, її єство підлягало могутньому впливові неожиданої хвилі й не могло від нього освободитися.

— добрий вечір, анно! — сказав сердечно, знімаючи капелюх, і додав їй руку.— відки вертаєш так пізно?

— від онуфрія з грибами! — відповіла слухняно, мов дитина, тремтячим голосом.

він мовчав хвилю і дивився на неї. стояла перед ним темнява, пряма, замкнена високим житом, мов смерека, її голова була схилена низько на грудь, а руки спущені вділ. ніч була така погідна і прозора, така прегарна й тиха,— нічого, крім цвірінькання сверщкі

він бачив виразно її голову і її сумовито закроєні уста.

— анно! — почав зворушено.— глянь на мене! я знав, що ти йшла до онуфрія. я ждав і визирав цілий час за хотів із тобою поговорити.

сказавши се, поклав обі руки на її рамена, заразом притім лякливо позад себе. і він був соромливий і полохливий; ніколи в житті не промовляв ще так до дівчини. а як і вчинив се, то не довіряв і самій тишині ночі й мовчазним нивам.

вона позирнула на нього, щоб опісля опустити очі. ціла повага її єства обхопила її і заволоділа нею цілковито. до того прилучилося дике зворушення, що замкнуло їй уста.

— анно! — тягнув він ніжно далі, притягаючи її несміливо до себе.— ти мовчиш так, як би я хотів тебе бити; може, тому, що йдеш через моє поле? сею стежкою йде кожний, хто хоче. ти можеш десять разів більше від інших ходити, коли схочеш. я вистелив би тобі сю стежку найкращими килимами моєї мами. я люблю тебе!

вона поблідла, глянувши на нього дико зворушеними очима, і мовчала далі. щастя було таке велике, але й таке несподіване, що вона стала безрадна й не знала, що сказати.

— я люблю тебе, анно, вже віддавна! ти така гарна й добра! хочу тебе взяти за жінку, тебе одну! тебе одну-однісіньку! ти мусиш мені сказати, чи ти хочеш і чи любиш мене?

паралізуюча повага усунулася з її душі. вона обвила його шию руками й повисла на ній.

— ти любиш мене? — прошептала врешті.— любиш мене, михайле? я сього не знала! я така бі я нічого не я не маю але я тебе

— я не питаю за поле,

— але я тебе знаєш?

— хотів

поцілувалися.

з цілою повагою, яка була їй властива, пробилася її глибока любов; з цілою потугою молодої лиш десь-не-десь культурою діткненої душі розлилася вона тепер і розігралася гучно. була цілком сповнена любов'ю, цілком перейнята тим надсильним, досі завсіди лиш боязко заховуваним, затаюваним почуванням.

але так, як воно зложилося, було майже не до увірення. найпорядніший, найліпший хлопець у селі і один із іших любив її. її, що нічого не мала, була убога, і лиш виставлена на гнів матері і штовханці брата, якою ні один хлопець у селі не журився, яка не істніла для нікого, крім для своїх хлібодавців.

— я стільки по ночах наплакалася! бог один лиш знає! — прошептала тихо, ховаючи соромливо голову на його грудь.

— чому, любко? — питав він, гладячи її чорне, у світлі блистяче волосся і притискаючи її до себе, мов дитину.

— бо так! як було мені не плакати? все було таке смутне! в мене нема ні жміньки землі, ні грошей. моє серце підгризало щось, мов червак. я ані знала, що ти мене любиш, ані

— ані що хочу тебе за жінку взяти? — докінчив він речення й усміхнувся.— але тепер уже знаєш! тепер не потрібуєш уже плакати! віджени смуток і візьми замість нього мене! а як тобі знов коли стане на серці тяжко, то вийди й поцілуй мене! доки я ще тут, цілуй мене! доки я ще

— та й доки я жива по світі ходитиму, михайле! — сказала, обнявши його дико за шию і надставляючи з несказанною щирістю молоді, непорочні уста до поцілунку.

— і доки я по світі живий ходитиму! — сказав глибоко зворушеним звуком, із щирою вірністю й сердечністю, і поцілував її.