ОБРАЗ ЕЛІЗИ (ЕЛАЙЗИ) ДУЛІТЛ.

Риси характеру: щирість, енергійність, природна моральність. Дівчина має почуття власної гідності.

Еліза - звичайна дівчина зі скромної сім'ї, що нічим не відрізняється від інших. Хоча вона має привабливу зовнішність, її простий іб висловлювання безсентиментально розкриває справжню реальність. Вона була ученицею Хіггінса, який посперечався зі своїм другом, запевняючи, що незабаром ця дівчина з провінційного містечка буде непізнаваною.

Видатний драматург демонструє три етапи розвитку свідомості Елізи-Галатеї: вона починає як неграмотна квіткарка, стає "майже леді" і нарешті перетворюється на справжню леді, здатну до гострої дискусії. Протягом усієї п'єси Еліза зазнає змін, проте її основна особистість та темперамент залишаються незмінними.

У четвертій дії "Пігмаліона" ми стикаємося з абсолютно новою Елізою: впевненою в собі жінкою, яка не готова просто так здатися і поступитися своїм щастям. Вона оволоділа правильною літературною вимовою та гідними манерами вищого суспільства. Завдяки наполегливій праці і своїй привабливості, вона підкорила світ. Однак, цей дивак-вчений, Гіггінс, здається, не помічає її чарівності. Еліза розуміє, що вона не є господинею в домі Гіггінса і він не цінує її як жінку. Він просто виграв свою ставку завдяки досягнутими нею результатами. Еліза осознає, що, з одного боку, вона певною мірою закохалася у свого вчителя, а з іншого боку, вона йому не була потрібна. У цій ситуації вона проявляє себе як справжня ображена леді, висловлюючи весь негатив, що накопичився в її серці протягом цього часу, на адресу професора. Стає очевидним, що Еліза - дуже сильна особистість, але вона ніколи не здолає Гіггінса. Проте, навіть у цій, здавалося би, безвихідній ситуації, дівчина знаходить вихід, і в результаті вона перемагає обставини.

Сумбурные, мрачные и тягостные годы коллективизации. Северная глубинка. Народ, живший много лет по своим собственным законам, почти ничего не знавший о внешнем мире, вдруг Революция породила несколько социальных слоев, хотя должна была всех уровнять. Одни стали самозабвенно трудиться, а другие только притворились, что революционный пыл охватил и их сердца.

Павел Пачин честно трудится. Работа не затмевает ему красоты окружающего мира. Он поэт где-то в глубине души, так как воспринимает все, что видит, довольно одухотворенно. Любит пофилософствовать сам с собой, и не смотря на дичайшую усталость от работы, встает рано утром и здоровается с солнцем.

Он строит мельницу для людей и это дает ему еще больше сил.

Игнаха Сапронов совершенно равнодушен к земле, для него труд - пустая трата времени. Поэтому его бесят люди, подобные Павлу. Свое несовершенство он прячет за злобой. По его вине мельница Павла так и смогла послужить людям. Для Пачина это событие становится не горем - он пал духом.

Дед Никита для Павла - кладезь мудрости. Но не в ситуации, когда человеческие качества разбиваются о неживую бумажку. Игнаха Сапронов далек от земли, и а потому не обладает тем природным умом, который присущ настоящим труженикам. Для него главное - должность, а уважают его или нет, Игнахевсе равно. Но душевная пустота не дала ему и такой возможности - он был снят с занимаемого поста. Как жить ему дальше, ведь земля не его стихия.

Это не единственные герои романа. Деревня Шибаниха богата колоритными личностями, живущими не только трудом, но и умеющими веселиться. Акиндин Судейкин поет частушки и бесконечно острит, гордый и неутомимый Данила Пачин, хитрец Жучок и важный Евграф Миронов. Они одинаково чтут традиции и задабривают своих домовых, несмотря на то, что свершилась революция и вроде как ничего такого существовать не должно.

У каждого своя жизненная история, но объединяет их многое - общее тяжкий труд и конечно, надежды на светлое будущее, в котором они не сомневаются ни на одну минуту.