скласти фанфік до твору "Дорогою ціною" . обсягом 2 сторінки мінімум

— Остапе!..— кличе душа, стомлена у боротьбі з морозною і темною водою, кличе з останніх сил. Це був останній оклик, що одразу підхопив вітер, відносячи його геть. І голос цей рве Осапові душу, а від цього боляче настільки, що навіть рана на тілі, що знов відкрилася, не привернула до себе його уваги — в яке порівняння до тілесного пошкодження йде роздерте серце?
— Соломіє! — кричить він, зриває голос. Відчайдушно б'ється у руках двох турків, не бачить рушниці у третього. Не бачить нічого, окрім розплутаних кіс, якими нещадно грають хвилі.
— Соломіє! Чекай! — сили, що накопичувалися усі ці дні, швидко розтанули, дихання стало важким. Відчуває Остап, що турки, лаючись своєю мовою, повністю взяли контроль над його зомлілим тілом, потягнули до середини човна.
Остап видихнув тяжко-тяжко, заплющив очі. Невже це все? Так і закінчилося їх поривання на волю? Так трагічно і так безславно?
— Пустіть! — волає він, хоч знає, що це безрезультатно. Але знаходить трішки сил, відчуває, як палає воля в його грудях. Відчуває — стали турки слабше тримати його попід руки. Очевидно що понадіялися на його слабкість, недооцінювали. Аж раптом Остап різко вивернувся, наступив одному чоловіку на ногу — так той від неочікуваності випустив його. Йому ж того й треба — зробив ривок, і одразу опинився у воді. Та ж одразу накрила з головою пітьмою і холодом.
"Соломія... Де ж ти?"
Відчуває, що поруч, намагається , та де там? Лише вниз його тягне. І більш нічого не вдієш. Крутилися думки: "А не краще вже було згніти у панів?" Та у глибині душі він розумів — зараз, вивернувшись, він опинився на волі, і гине на ній — хіба не цього вони хотіли? Тільки ось ціна виявилася дуже дорогою... Попереду він побачив силует Соломії. Більше не бачив нічого...
А вітер все ніс їх останні слова по вольним степам.
= 1800 символів, це сторінки три

зі свого власного, нехай поки що незначного життєвого досвіду я зрозумів, що всі люди справді дуже різні. і це не банальна фраза, а правда життя. кожна людина прагне різного, має свої заповітні мрії, таємні сподівання та бажання. і не так вже легко розібратися в них комусь сторонньому, майже неможливо збагнути людську душу. часом — навіть свою. ще складніше з людьми творчими, бо люди з мистецьким талантом, з природним обдаруванням ніби стоять осторонь від загалу, вони не схожі на інших. свої думки вони висловлюють у своїх творах.

тарас шевченко — геніальний поет, який підніс українську літературу на новий рівень, його творчість неможливо переоцінити. нам ніколи не збагнути всієї духовної величі цієї геніальної людини, тільки з його творів ми можемо дізнатися про його внутрішній світ, сподівання та прагнення.

однією з вершинних поезій т. шевченка є його "заповіт" — прекрасний емоційний твір, в якому поет виклав свій заповіт нащадкам, тобто і нам з вами. про що ж він мріяв? я ще дужче захоплююсь силою духу та красою душі тараса шевченка, коли розумію, що більше за власну долю йому боліла доля батьківщини, така позиція варта того, щоб назвати його національним поетом-проро-ком. як ми бачимо із "заповіту", понад усе шевченко хотів бачити свою країну вільною та незалежною, хотів добробуту і щастя своїм нащадкам, прагнув бачити україну рівною серед інших світових держав.

і нам, нащадкам великого кобзаря, яким, власне, і було адресовано "заповіт", варто замислитися, чи виконали ми волю поета? мені дуже прикро, що сам шевченко не побачив свою батьківщину незалежною (ми знаємо також, що він не дожив до скасування кріпацтва, адже побачити простий народ вільним також було його мрією). незалежність україни, після стількох років і навіть сторіч боротьби та помилок, нарешті здобута. і це — найважливіша, як на мене, подія за всю історію існування нашої держави. але ж поет прагнув не тільки декларації незалежності, але й духу свободи в нашій країні, справедливості та щастя. незважаючи на фактичну незалежність нашої держави, на жаль, нас і досі переслідує безпідставний, а тому ще більш прикрий, комплекс якоїсь національної меншовартості. тобто люди, що ічно живуть в україні, українці за походженням, не вважають себе такими. як на мене, це якийсь історичний парадокс. уявімо на хвилинку, що вся інформація про людину зберігається в певній анкеті. коли б десь у "небесній канцелярії" складали питання до такої анкети, туди, безумовно, ввели б графу "національність". бо національна приналежність людини — не формальність, а риса, яка зумовлює її мислення, вдачу, життєві принципи. ця графа, так би мовити, є "обов'язковою для заповнення", але більшість людей не просто вважають себе приналежними до іншого народу (питання національних меншин — окреме питання, але цілком нормально, що в нашій країні мешкають інші народи, підтримуючи свою власну культуру, зрозуміло, що вони не вважають себе українцями, бо ними не є), велика частина українців живе без певної національної приналежності, вони ніби поза часом і простором, поза історичним і національним контекстом. мені здається, це чи не найприкріше у наш ось чому, напевно, ми ще не виконали заповіту тараса шевченка.але я з надією спостерігаю за тим, як останніми роками ситуація поступово виправляється: дедалі частіше ми чуємо українську на вулицях східних міст, розвивається наше мистецтво і спорт, вони безперечно здобувають визнання і в світі.

наразі кожен свідомий українець розуміє, що є багато проблем, які тільки належить вирішувати, ми маємо пришвидшити розвиток нашої країни і спрямувати його в необхідному напрямку. а у виборі напряму руху, напряму розвитку нам, безумовно, твори рідної літератури, а серед них і полум'яний та емоційний, сповнений болю та віри у майбутнє "заповіт" генія українського народу тараса григоровича шевченка.