Виділити у вірші "Іванові Франкові" смислові частини і дати їм заголовки Hi, мій учителю і друже,
Про мене все це не байдуже.
Життя з його скаженим шалом,
З погонею за ідеалом,
З його стражданням і болінням
І невгамованим сумлінням,
Життя — се дві противні сили,
Що між собою в бій вступили.
Одна з них — велетень-гнобитель,
А друга — геній-визволитель;
Його двосічна гостра криця
Влучна, як з неба блискавиця;
Але і велетень могучий
В руці тримає меч блискучий?
Страшні, тяжкі його удари,
А ще страшніш таємні чари...
Як маю я його цуратись
Чи від ударів ухилятись?
О, ні! Я, взявши в руки зброю,
Іду за генієм до бою.
Рубаюсь з ворогом, співаю,
В піснях до бою закликаю
Всіх тих, що мляві, чи недужі,
Чи під укриттям сплять байдужі.
І знаю я, що замість плати
Мене чекають кари, страти...
Та чи ж грізний удар обуха
Там, де буяє творчість духа?
Одна хвилина раювання
Там відкупляє всі страждання.

Бо то чуття свобідні, щирі
Бринять у святобливій лірі.
І прикро, як ураз зі мною
Стають, немовби теж до бою,
А справді для пихи своєї
З порожнім серцем фарисеї
І паперовими мечами
Вимахують над головами.
Хто кликав їх? Чого їм треба?
Чи хробакам потрібно неба?
Нехай ідуть всі ті нездари
На торговиці та базариї
Нікчемний крам, дрібні вигоди —
От їх найвищії клейнодиі
Але коли повсякчас битись,
То серце може озлобитись.
Охляти може, зачерствіти,
Зав'януть, як без сонця квіти.
Душа бажає скинуть пута,
Що в їх здавен вона закута,
Бажає ширшого простору —
Схопитись і злетіти вгору,
Життя брудне, життя нікчемне
Забути і пізнать надземне.
Все неосяжне — охопити,
Незрозуміле — зрозуміти!
О, друже мій, то не дурниці.—
Всі ті щасливі небулиці
Про райських гурій, про нірвану,
Про землю ту обітовану.
Вони тягар життя скидають
І душу раєм надихають.
Чи все ж те розумом збагнути,
Що дасться серцеві відчути?
І чи можливо без утрати
Свобідний творчий дух скувати?
І хто Поезію — царицю
Посміє кинуть у в'язницю?
Хто вкаже шлях їй чи напрямок,
Коли вона не зносить рамок?
В ній в с і краси кольори сяють,
В ній в с і чуття і змисли грають!..
До мене як горожанина
Ставляй вимоги — я людина.
А як поет — без перепони
Я стежу творчості закони;
З них повстають мої ідеї —
Найкращий скарб душі моєї.
Творю я їх не для шаноби;
Не руш, коли не до вподоби.
І ще скажу, мій славний друже,
Я не беру життя байдуже.
Високих дум святі скрижалі,
Всі наші радощі і жалі,
Всі ті боління і надії
І чарівливі гарні мрії, —
Все, що від тебе в серце впало,
Не загубилось, не пропало...
Моя девіза: йти за віком
І бути цілим чоловіком!

Повість «зачарована десна» — лірична розповідь про дитячі роки хлопчика сашка. але чи можна назвати її повністю автобіографічною? мені здається, що цей твір дещо схожий на легенду про бідне дитинство великого письменника, адже писав його довженко в часи, коли соціальне походження мало величезне значення і згадка хоча б про якийсь достаток батьківської сім'ї могла до небажаних висновків. і тому письменник так майстерно перемішав правду, напівправду і вигадку. сашкова сім'я жила у хаті, яка була збудована невідомо коли і ким. «здавалося, ніби її зовсім ніхто й не будував, а виросла вона сама, як печериця, між грушею і погребом, і схожа була також на стареньку білу печерицю. дуже мальовнича була хата. одне, що не в ній, і то не нам, а матері, вікна повростали в землю і не було замків». така хата була символом нужденності полісся. насправді ж хата довженків дуже відрізнялася від літературної, і ми це можемо побачити на фотографіях, вміщених у біографічних книжках письменника. звичайно, вона не була палацом, але й через п'ятдесят років її вікна розміщені високо над землею. просторі будівлі на кілька кімнат в ті часи мали заможні господарі. промовистим є той факт, що батько довженка крім сільської роботи підробляв: «своїми кіньми возив торгівців на ярмарок». скоріше за все, коні ці не були бідняцькими шкапами, адже торгівці мали гроші і могли найняти собі власника добрих коней. а хіба міг бідний неписьменний сільський дядько дати своїм дітям не тільки початкову освіту, а й відправити сина й доньку продовжувати навчання «в городі»? сашків батько все життя не міг пробачити дідові семену «своєї темноти» і мріяв вивчити сина. спочатку повів його у сільську школу, і довженки стали перед учителем леонтієм опанасенком. той почав розпитувати сашка перекрученою російською мовою, і, коли переляканий хлопець не зміг назвати імені батька, вчитель виніс свій вердикт — «неразвитой! » скільки ж було по україні таких нерозумних вчителів, які не вміли говорити до ладу російською, калічили її, а зобов'язані були вчити дітей тільки чужою мовою. перша зустріч зі школою неприємно вразила сашка, і в повісті «зачарована десна» довженко з більшим задоволенням згадує своє вільне дитинство, майстерно описує картини природи. саме в таких епізодах письменник найбільш автобіографічний. малий сашко сховався в клуні і перебирає в пам'яті приємне і неприємне в його світі. він боїться бабиних прокльонів і страшного суду, не любить, коли довго йде дощ і коли п'явка впивається в ногу, коли гавкають на нього чужі пси або гуска сичить і скубе за штани. він не любить носити в одній руці велике відро води, полоти і пасинкувати тютюн. неприємно бачити батька п'яним, ходити босими ногами по стерні, їхати на возі з сіном, коли здається, що віз от-от перекинеться. але на світі для хлопчика є дуже багато приємних речей. він любить дивитися на малий вогонь і обнімати лоша або прокинутися рано-вранці і побачити в хаті теля. приємно знайти пташине гніздо і їсти паску, приємно ходити по теплих калюжах і спати в човні. це був світ перших дитячих вражень хлопця, його стихія, усе далеке й близьке сприймалося в образах, і все це вбирала вразлива сашкова душа, щоб пізніше наповнити повість «зачарована десна».