Яке із князівства Києвської-Русі після роздробленості стало наймогутнішим, і чому? ів

.

Объяснение:

Політичну роздробленість Київської держави спричинили декілька чинників.

По-перше, великі простори держави, відсутність розгалуженого ефективного апарату управління.

На початок ХІІ ст. Русь займала площу майже 800 тис. км2, що, залежно від обставин, могло бути або свідченням державної могутності, або ж джерелом слабкості. Великий князь у цей час не володів достатньо міцним, складеним і розгалуженим апаратом влади, фактично не мав розвинутої мережі доріг, швидких видів транспорту чи засобів зв’язку для ефективного здійснення своїх владних повноважень на такій величезній території. Тому в запровадженні своєї політики великим князям доводилося покладатися на удільних володарів, яких, як правило, обтяжувала така зверхність. До того ж, вони самі були не проти посісти великокнязівський престол.

По-друге, етнічна неоднорідність населення.

Не сприяло міцності держави і те, що в Київській Русі поруч зі слов’янами, що становили більшість населення, проживало понад 20 інших народів: на півночі й північному сході — чудь, весь, меря, мурома, мордва, на півдні — печеніги, половці, турки, каракалпаки, на північному заході — литва і ятвяги. Більшість цих народів силою потрапили під владу київських князів або були ворожі їм.

По-третє, зростання великого землеволодіння.

У міру розвитку господарства і феодальних відносин зміцнювалося і велике землеволодіння. Базуючись на натуральному господарстві, воно посилило владу місцевих князів і бояр, які, у свою чергу, прагнули економічної самостійності та політичної відокремленості.

По-четверте, відсутність чіткого незмінного механізму спадкоємності князівської влади.

Спочатку на Русі домінував «горизонтальний» принцип спадкоємності князівської влади (від старшого до молодшого, а після смерті представників старшого покоління — від сина старшого брата до сина наступного за віком). Помітне збільшення кількості нащадків Володимира Святославовича та Ярослава Мудрого зумовило той факт, що вже наприкінці ХІ ст. деякі з них, виходячи з власних інтересів, почали енергійно виступати за «вотчинний», або «вертикальний», принцип (від батьків до сина). Паралельне існування, зміщення та накладання цих двох принципів, невизначеність і неврегульованість питання престолонаслідування досить суттєво розхитувало Київську державу, складало основний зміст міжусобних війн. У центрі міжусобного протистояння, як правило, перебував Київ, який на той час був не тільки символом, а й засобом влади.

По-п’яте, змінилася ситуація в торгівлі.

По-шосте, постійні напади кочовиків та втручання сусідніх держав у внутрішні справи Русі.

индийские княжества

в vi—vii веках в индии образовалось до 70 самостоятельных княжеств. князья—раджи жили в роскошных дворцах вместе со своими придворными, воинами и высшими чиновниками, разъезжали на специально обученных, в богатом убранстве слонах, которых держали и в своем войске.

земля считалась собственностью государства. за пользование землей раджи собирали с крестьян налог. часть земель вместе с крестьянами князья раздавали своим родственникам и приближенным за несение военной службы.

много земель получали и служители древней индуистской религии — брахманы, а также буддийские храмы и монастыри. особенностью средневекового общества в индии (отчасти сохранившейся до наших дней) являлось деление людей на касты — слои, различающиеся не только в имущественном и правовом отношении, но и по месту, занимаемому в обществе. если каста брахманов была на самом верху общественной пирамиды, то далеко внизу располагались касты «неприкасаемых», то есть людей, даже прикосновение к которым могло «осквернить» (уборщики, обдиратели падали и многие другие беднейшие люди). переход в более высокую касту был труден даже для богатых людей.

иногда отдельным правителям удавалось объединить часть страны. но такие государства были непрочными и быстро распадались. раджи то заключали между собой союзы, то вновь становились врагами и воевали друг с другом.

ослабленная междоусобными войнами страна становилась легкой добычей завоевателей. в начале viii века арабы завоевали синд — часть западной индии. после распада багдадского халифата на индию совершали разорительные набеги правители мусульманских государств, образовавшихся на территории нынешних ирана, афганистана и средней азии. постепенно мусульмане завоевали всю северную часть индии.

в начале xiii века из владений мусульман на севере индии образовалось государство со столицей в дели — делийский султанат. султаны подчинили большую часть индии, присвоили земли изгнанных и истребленных во время войн индийских князей; султан ставил во главе областей своих приближенных и военачальников, чтобы они за счет собранных налогов содержали наемные отряды.

знатные люди закрепили за собой полученные в земли. они передавали их по наследству и перестали подчиняться султану. с середины xiv века от султаната отделялись одна за другой независимые области.

окончательный удар ослабевшему делийскому султанату нанесло в 1398 году вторжение войск тимура — правителя самарканда из средней азии, который наводил ужас на соседние народы. всюду, где проходили его войска, они сеяли смерть и опустошение. вступившие в дели воины тимура несколько дней грабили город. по его приказу были перебиты 100 тысяч пленников; он почти поголовно истреблял в захваченных областях жителей, которые сопротивлялись вторжению, и сооружал башни из черепов убитых. нагруженный добычей, с массой пленников тимур вернулся в самарканд. после его нашествия на севере индии долго свирепствовали голод и эпидемии.

власти султана подчинялась лишь небольшая территория вокруг дели. всюду царили междоусобицы и поднимались мятежи.