Безособову дієслівну форму вжито в реченні

федько висів на гілці горіху та гойдався. угору…вниз…угору…вниз…і так далі, поки на землю не впав зелений плід дерева.

– нарешті! – задоволений хлопець кинувся до свого трофею.

зненацька вітки охопили його з усіх боків. гнучкі стеблі заплели ноги та підняли високо-високо у скроню старого дерева. федько опинився у самому центрі скроні, окутаний листвою.

– чому ти турбуєш мене, хлопче? – шурхіт листя складався у слова, а слова – в речення.

– хто це? – злякався федько.

– це я, горіх.

– та невже! чим докажеш? – один з листів шмигнув до шиї федька та почав лоскотати її. федько почав сміятись:

– добре, горіх, я тобі вірю. та чому я тебе турбую?

– хлопче, моя справа – не спілкуватись з малими грубіянами, тому краще сам подивись.

гілки дерева розступились і федько побачив, як маленька рижа білочка підбігає до дерева. під деревом лежало багато горіхів, але білка не взяла жодного, а навпаки – припорошила землею один з плодів.

– дякую тобі, білко. ти мені, а я тобі, – з цими словами горіх скинув донизу великий стиглий горіх.

– дякую, – пропищала білка і побігла геть.

гілки дерева закрились з одного боку і відкрились з іншого. там серед гілок сиділа синиця. за одну секунду вона злетіла донизу, вхопила один з плодів на землі, віднесла його далі від дерева і повернулась.

– дякую тобі, синице. ти добре попрацювала і заслужила винагороду, – мовивши, горіх скинув найстигліший з горіхів. той розламався навпіл. синиця вхопила золоте ядро та полетіла.

– ти бачиш, хлопче? мені і я у відповідь.

– я зрозумів! – закричав федько та поліз донизу.

наступного дня він прийшов з лопатою та закопав усі-усі плоди, скинуті деревом. а наступного року плоди пустили перші ростки, даруючи життя майбутнім деревам.

– дякую тобі, хлопче. ти допоміг мені і я тобі.

того року федько мав найбільший урожай горіхів.