Охарактеризувати повсякденне життя європейських жінок після В.Г.В

1. Населення. Упродовж XVI — першої половини XVII ст.

Кількість населення Європи постійно зростала. У XVI ст. цей показник збільшився з 85 млн до 98 млн осіб. До кінця XVII ст. кількість населення Європи становила понад 128 млн осіб, а до кінця XVIII ст. — понад 195 млн осіб. Причинами цього явища стали зростання народжуваності, покращення умов життя, зміни в раціоні харчування європейців.

Середня тривалість життя складала 30—35 років, але деякі люди досягали похилого віку. Чоловіки зазвичай помирали у віці 40—60 років, а жінки — у 20—40 років. Як і раніше, високою залишалася смертність дітей: лише половина з них досягала десятирічного віку. Це було пов’язано з відсутністю медичної до під час пологів, нехтуванням елементарними правилами гігієни. Лікарень у сучасному розумінні у той час просто не існувало, були лише притулки для невиліковно хворих, калік і старих.

Жахливі санітарні умови, особливо в містах, робили їх осередками поширення хвороб. Під час спалаху чуми в 1629—1631 рр., що охопила майже все Середземномор’я, померло більше половини місцевого населення. Значними були людські втрати також від епідемій віспи, холери, тифу.

Населення Європи гинуло не лише від епідемій, а й від голоду в неврожайні роки, пожеж, воєнних спустошень. Особливо відчутними були втрати від війн, пов’язані з початком використання вогнепальної зброї та масовим убивством мирного населення, що стало звичною практикою ведення воєнних дій. Величезними були втрати під час релігійних війн у Франції та першої загальноєвропейської Тридцятилітньої війни. За приблизними підрахунками, лише в XVII ст. Європа втратила у війнах 3 млн осіб.

Значний вплив на населення як самої Європи, так і інших континентів мали масові міграції європейців після Великих географічних відкриттів на землі Північної та Південної Америки й Австралії, що відбувалися в XVI—XVII ст. Основні причини цих міграцій:

• політичні (порятунок від переслідувань);

• релігійні (релігійні утиски), етнічні (переслідування певних народів);

• соціально-економічні (прагнення досягти добробуту для себе та своєї родини на нових землях).

У результаті міграцій у Ранній Новий час було заселено величезні простори відкритих земель і докорінно змінено склад їхнього населення.

Чи можна стверджувати, що в Ранній Новий час у містах Європи відбулися значні зміни? Які саме?

2. Міста.

Більшість населення Європи на той час складали селяни. Городяни налічували лише 10—20 % населення. Винятком стали лише Нідерланди, де на невеликій

території існувало близько 300 міст, а їхні жителі становили 60 % від загальної кількості населення. Більшість міст зберігала середньовічний вигляд. Вони були невеликими (3—5 тис. жителів), відокремленими від навколишнього світу старовинними мурами, із вузькими вуличками, на яких навіть улітку не висихала багнюка й паслися свині. Найбільшим містом Європи залишався Париж із населенням 300 тис. осіб. Йому поступалися Неаполь (270 тис.), Лондон і Амстердам (по 200 тис. осіб), Венеція та Антверпен (по 150 тис. осіб), Рим, Мілан, Генуя, Брюгге, Прага (по 100 тис. осіб). Ці міста потребували щоденного постачання великої кількості продуктів, вугілля, предметів першої необхідності. Дороги з’єднували їх із селами та містечками, звідки надходило все необхідне для їхнього існування. На дорогах з’являлися заїжджі двори, склади для купців, які закуповували продукцію в селян та постачали її містам.

На відміну від передмість, центральна частина міста стала тим осередком, де жили заможні городяни, розміщувалися громадські споруди, собори, ратуша, банки, контори адвокатів. Через брак місця для забудови дорожчали земельні ділянки в центрі міста, що дало поштовх до спорудження багатоповерхових будинків. Італійські архітектори першими в Європі розробили проєкти ідеальних міст, які складалися з розташованих колами або квадратами будинків, оточених деревами й фонтанами. Передбачалося також створення каналізації та водогонів, що мало покласти край антисанітарії та зупинити поширення хвороб. У XVI ст. ці проєкти почали втілюватися в життя. У містах Італії руйнували середньовічні будинки, прокладали нові широкі вулиці, споруджували багатоповерхові будівлі та розплановували великі майдани. Саме тоді архітектура з ремісничої справи перетворилася на мистецтво. Через деякий час за прикладом італійських міст змінили свій вигляд Париж і Лондон. Поступово змінювалися також інші міста Європи.

У XVII ст. епідемії чуми охоплювали різні регіони Європи. У 1622 р . епідемія спалахнула в Греції та Османській імперії, у 1651 р . — на українських землях. У Московському царстві епідемія чуми 1654 р . забрала життя в 700—800 тис. осіб . У 1665 р . «Велика чума» в Лондоні принесла смерть 68 тис. його жителів . У 1676 р. у Відні від неї померли 77 тис. осіб, у Празі в 1681 р . — 83 тис.

Точных понятий нет!!!

Объяснение:

Реформа́ция (лат. reformatio «исправление; превращение, преобразование; реформирование») — широкое религиозное и общественно-политическое движение в Западной и Центральной Европе XVI — начала XVII века, направленное на реформирование католической церкви. Её началом принято считать выступление доктора богословия Виттенбергского университета Мартина Лютера: 31 октября 1517 года он, по легенде, прибил к дверям виттенбергской Замковой церкви свои «95 тезисов», в которых выступал против существующих злоупотреблений католической церкви, в частности против продажи индульгенций[прим. 1]. Концом Реформации историки считают подписание Вестфальского мира в 1648 году, по итогам которого религиозный фактор перестал играть существенную роль в европейской политике. Протестантизм получил рас во всей Европе в вероучениях последователей Лютера: (лютеранство), Жана Кальвина (кальвинизм), «цвиккауских пророков» (анабаптизм), Ульриха Цвингли (цвинглианство), а также возникшего особым путём англиканства. Комплекс мер, принятых католической церковью и иезуитами для борьбы с Реформацией, получили название Контрреформации.ричины Реформации

На протяжении всего Средневековья церковь играла значительную роль в жизни общества, идеально вписываясь в господствующий на Западе феодальный строй. Церковная иерархия была полным отражением иерархии светской: подобно тому, как в светском феодальном обществе выстроились разные категории сеньоров и вассалов — от короля (верховного сеньора) до рыцаря, так и члены клира градуировались по феодальным степеням от папы (верховного первосвященника) до приходского кюре. Являясь крупным феодалом, церковь в разных государствах Западной Европы владела до ⅓ количества всей обрабатываемой земли, на которой использовала труд крепостных, применяя те же методы и приёмы, что и светские феодалы[1].

Феодальная католическая церковь, бывшая идейной санкцией средневекового общества, могла существовать и процветать до тех пор, пока господствовала её материальная основа — феодальный строй. Но уже в XIV—XV веках сначала в Средней Италии и Фландрии, а с конца XV века и повсюду в Европе началось формирование нового социального класса, постепенно захватывавшего в свои руки экономику, а затем устремившегося и к политической гегемонии, — класса буржуазии[1]. Новому классу, претендующему на господство, нужна была и новая идеология. Собственно, она не была такой уж и новой: буржуазия не собиралась отказываться от христианства, но ей было нужно вовсе не то христианство, которое обслуживало старый мир; новая религия должна была отличаться от католицизма в первую очередь и дешевизной: меркантильной буржуазии деньги были нужны не для того чтобы строить величавые соборы и проводить пышные церковные службы, а для того, чтобы, вкладывая их в производство, создавать и приумножать свои разрастающиеся предприятия. И в соответствии с этим становилась не только ненужной, но и вредной вся дорогостоящая организация церкви с её папой, кардиналами, епископами, монастырями и церковным землевладением. В тех государствах, где сложилась сильная королевская власть, идущая навстречу национальной буржуазии (например, в Англии или Франции), католическая церковь особыми декретами была ограничена в своих претензиях и этим на время от гибели. В Германии, к примеру, где центральная власть была призрачной и папская курия получила возможность хозяйничать, как в своей вотчине, католическая церковь с её бесконечными поборами и вымогательствами вызывала всеобщую ненависть, а непристойное поведение первосвященников многократно эту ненависть усиливало[1].