Биография Нечуй-Левицький ​

Родился в г. Стеблёв в 1838 году в семье сельского священника Семёна Степановича Левицкого[3]. Отец его был образованным человеком прогрессивных взглядов, имел большую домашнюю библиотеку и на собственные средства устроил школу для крестьян, в которой его сын и научился читать и писать. После Иван учился в сельской школе, в 1847 году поступил в Богуславское духовное училище, которое окончил в 1853 году и в котором преподавал до поступления в духовную академию.

В 1853 году И. Левицкий вступил в Киевскую духовную семинарию, которую окончил в 1859 году. По болезни был вынужден вернуться домой, где работал учителем.

В 1861 году поступил в Киевскую духовную академию, которую окончил в 1865 году. Получил назначение и работал учителем русской словесности в Полтавской духовной семинарии, затем в гимназиях Калиша (1866—1867), Седлеца (1867—1872), Кишинёва (1873—1885).

Нечуй-Левицкий был убежденным украинофилом, при этом считал, что создавать книжный украинский язык следует на народной основе, активно сопротивляясь как его русификации[4], так и полонизации[5].

Последние дни провел в киевской Дегтярёвской богадельне (доме престарелых), где и умер 2 апреля 1918 года. После отпевания в Софийском соборе[6] был похоронен на Байковом кладбище[7].

Объяснение:

краткий ответ: Ива́н Семёнович Нечу́й-Леви́цкий (укр. Іва́н Семе́нович Нечу́й-Леви́цький; настоящая фамилия — Левицкий; 13 (25) ноября 1838, г. Стеблёв — 2 апреля 1918[1][2], Киев) — украинский писатель, публицист, переводчик и педагог.

Марина Пирожук:- Вітаю всіх!

Перед мікрофоном програма “Перед мікрофоном “Свободи”!

В студії Марина Пирожук.

Сьогодні нашим гостем є відомий український письменник Андрій Курков. До речі, відомий не лише в Україні, а й на Заході.

Пане Курков, вітаю Вас! Дуже дякую, що знайшли час поспілкуватися з нами і з нашими слухачами!

Андрію, Ви взагалі дивовижна людина: росіянин, пишете російською і українською, але вважаєте себе українцем за ментальністю. Відомо, що Ви народилися в Росії.

Як довго Ви, до речі, живете в Україні? Чи не було у Вас колись бажання переїхати на історичну батьківщину?

Андрій Курков: - Я виріс в Києві. Я переїхав з родиною до Києва, коли мені було 3 роки. Тобто, я не тільки за ментальністю, а й, скажу так, за відчуттям власної землі більше українець. Коли я це кажу, то когось це дратує, а когось ні.

Мені на початку 90-их кілька разів пропонували повертатися на історичну батьківщину або переходити писати тільки українською мовою. Але справа в тому, що любити Україну можна і татарською мовою, і єврейською, і угорською. Я думаю, що у нас дуже багато наших співвітчизників люблять Україну своїми рідними мовами.

- Андрію, а як Ви ставитеся до проблеми, якою дуже часто зловживають політики? Мова йде саме про російську мову, про яку Ви щойно згадували, і якою надактивно опікуються окремі політики, які надали їй статус регіональної в певних регіонах не так давно.

До речі, Ви підтримуєте такі дії чиновників зі Сходу і Півдня? Чи справді, на Ваш погляд, російська мова потребує в Україні захисту? Цікаво було б почути від Вас відповідь як від інтелектуала, якого багато людей поважають в Україні.

Андрій Курков: - Треба, мабуть, починати говорити про історію цього питання, починаючи з 90-их років.

У російської мови проблем ніяких не було в Україні. Може, якісь побутові проблеми виникали в російськомовних в деяких ситуаціях, як, наприклад, ситуація дуже трагічна у Львові - вбивство у львівській кав’ярні. Але справжніх проблем ніколи не було.

- Ці побутові ситуації варті того, аби політики робили з цього зброю?

Андрій Курков: - Вони не варті того. Те, що не вибрали якийсь нормальний статус для російської мови на початку незалежності, то теж, звичайно, велика помилка. Бо тоді розмова йшла так, що є мови нацменшин: кримськотатарська, угорська, грецька, болгарська, а російська мова – це не мова нацменшин, тому що не так вже й мало людей нею розмовляють. Тобто, таке зависання статусу дало хліб політикам, яким немає до чого апелювати, вони апелюють до мови.

Я звик давати, скажімо, інтерв’ю українською на телебаченні... Я приходжу на “5 канал”, а мені кажуть: “Ви сьогодні говоріть російською, щоб показати, що в нас все нормально”.

- І Ви пристаєте до таких пропозицій? А якою Вам легше говорити, до речі, Андрію?

Андрій Курков: - Зараз, коли я з Вами розмовляю українською, мені легше українською. Найважче те, коли ти дуже стомлений, переключатися з мови на мову. А говорити однією мовою: або українською, або російською, то питання так не стоїть.

Писати прозу мені легше, звичайно, російською, тому що я її краще відчуваю, відчуваю її на генетичному рівні. А розмовляти мені однаково легко і українською, і російською.

Але я хотів би закінчити свою думку, бо тоді, коли дуже багато моїх знайомих з Харкова, з Дніпропетровська підтримували Помаранчеву революцію, в принципі вони не мали своїх ніяких інтересів в цьому.

На початку чи вже в середині цієї останньої парламентської кампанії почалися знову ці захисти російської мови і дуже неправильна реакція нової помаранчевої влади, на мою думку. Тоді пішли оці декламативні зобов’язання всім.

Остання пропозиція пана Кириленка, віце-прем’єра з гуманітарки, про квотування видань в Україні будь-якої, в тому числі і художньої літератури, російською мовою, щоб їх було мало, а також щоб за це треба було додатково платити, то це, звичайно, вже створює ситуацію, що є елемент утиску.

В цій ситуації виходить так, що якщо мій видавець в Харкові (а в мене книжки виходять і українською, і російською мовами) хоче мене видавати російською мовою, то він має за це окремо сплачувати і купувати квоту. Це ми доходимо до абсурду, який будуть залюбки використовувати будь-які “регіонали”, будь-які захисники російської мови.

- Пане Курков, Ви входите в число тих письменників України, яких знає світ. Таких, як Ви, буквально одиниці. На жаль.

Як Ви самі пояснюєте свій успіх на Заході? Я знаю, що Ваш “Пікнік на льоду” став бестселером у Німеччині. В чому тут таємниця Ваша? Які нові прийоми Ви відкрили західним читачам?

Андрій Курков: - Я не буду аналізувати свою творчість. Для цього є критики.

Що я відкрив? Це я відкрив, мабуть, випадково. Тобто, я розповідав універсальні історії, які змогли зацікавити іноземного читача просто, мабуть, людськими історіями, людськими ситуаціями.

-