Що змінилося в адміністративному територіальному устрої укр. земель на початку 19 ст?​

поділ тер. розселення укр. етносу на певні частини (одиниці) з метою організації централізованого управління на місцях. Відображав як нац. традиції українців, так і політ. інтереси й систему управління д-в, до яких у різні часи входили укр. землі. Осн. одиницями адм.-тер. поділу були волості, воєводства, повіти, полки, сотні, курені, комітати (жупи), дистрикти, губернії, провінції, намісництва, округи, райони, області.

Початки адм.-тер. організації на укр. теренах можна вбачати у поділі тер. Київської Русі на землі-князівства (Волинська земля, ГАЛИЦЬКА ЗЕМЛЯ, Київська земля, Переяславське князівство, Турово-Пінське князівство, Чернігівське князівство), які, в свою чергу, поділялися на волості –невеликі, чітко не усталені тер.-адм. одиниці, що передавалися князем під управління волостеля (старости). Волості були і в утвореному 1199 Галицько-Волинському князівстві.

У складі Литви та Польщі адм.-тер. поділ укр. земель набув більш усталеного вигляду. У конфедеративній Речі Посполитій налічувалося 9 укр. Воєводств – Белзьке воєводство, Брацлавське воєводство, Волинське воєводство, Київське воєводство, Підляське воєводство, Подільське воєводство, Руське воєводство, Чернігівське воєводство (утворене 1635) – у складі Польщі і Берестейське воєводство – у складі Литви. Воєводства поділялися на повіти; як правило, кожен із повітів утворював окремий судовий округ.

Під час національної революції 1648–1676 старий адм.-тер. поділ було зруйновано; осн. адм.-тер. одиницями стали полки, що поділялися на сотні, а сотні – на курені. На початок 1650 було сформовано 16 полків. Окрему військ.-адм. одиницю становило Запорожжя (тер. Вольностей Війська Запорозького низового), де управління здійснювала Січова рада на чолі з кошовим отаманом. Тер. Запорожжя традиційно поділялася на 38 куренів; на прилеглих до Січі тер. у 18 ст. було утворено 8 паланок.

Після того, як за "Вічним миром 1686"Правобережна Україна відійшла до Польщі, полковий устрій тут було невдовзі скасовано і відновлено поділ на воєводства. Лівобереж. Україна (Гетьманщина), що лишилася у складі Рос. д-ви, зберігала полковий устрій (10 полків) до 1708, коли Петро I поділив країну на 8 губерній, з яких 2 –Азовська губернія і Київська губернія – були сформовані на укр. землях. Київ. губ. поділялася на 4, а Азовська – на 7 провінцій. До 1764 паралельно із загальнорос. адміністрацією у Київ. губ. зберігалося гетьманське правління, у віданні якого перебували цивільні справи.

На новоосвоюваних переселенцями з Правобереж. та Лівобереж. України землях Слобожанщини (див. Слобідська Україна) полковий устрій (5 полків) існував із серед. 17 ст. до 1765, коли тут було утворено Слобідсько-Українську губернію.

Остаточному включенню України у рос. політ. систему сприяло запровадження в Україні у 80–90-х рр. 18 ст. паралельно з губернською системи намісництв. На Слобожанщині було утворено Харківське намісництво, на тер. Гетьманщини – Київське намісництво, Новгород-Сіверське намісництво і Чернігівське намісництво; на пд. України – Катеринославське намісництво і згодом Вознесенське намісництво; на Правобережжі, приєднаному до Рос. імперії після 2-го поділу Польщі 1793 (див. Поділи Польщі 1772, 1793, 1795), – Ізяславське намісництво (пізніше Волинське), Брацлавське намісництво і Подільське намісництво. Намісник мав права генерал-губернатора. 1797 намісництва скасовано і відновлено губернський поділ.

Сначала археологи раскопали крупнейшие городские центры этой цивилизации — хараппу и мохенджо-даро. по имени первого она и получила  название — хараппская цивилизация. позднее нашли множество других поселений. сейчас их известно около тысячи. они сплошной сетью покрывали всю долину инда и его притоков, словно ожерельем охватывая северо-восточное побережье аравийского моря на территории нынешних индии и пакистана. большинство археологов считает, что протоиндийская цивилизация выросла на основе местных ранне-земледельческих культур, существовавших в бассейне инда и соседнем районе северного белуджистана. археологические открытия подкрепляют их точку зрения. в ближайших к долине инда предгорьях обнаружены сотни поселений древних земледельцев vi—iv тысячелетий до н. э.. некоторые исследователи сделали вывод, что индийская (хараппская) цивилизация является сплавом разных местных элементов, возникшим под влиянием западных (иранских) культурных традиций. эта переходная зона между горами белуджистана и индо-гангской равниной обеспечивала первых земледельцев всем необходимым. климат благоприятствовал выращиванию растений в течение долгого тёплого лета. горные потоки давали воду для полива урожая и в случае надобности могли быть перекрыты для задержания плодородного речного ила и регулирования орошения полей. здесь росли дикие прародители пшеницы и ячменя, бродили стада диких буйволов и коз. залежи кремня обеспечивали сырьё для изготовления инструментов. удобное положение открывало возможности для торговых контактов со средней азией и ираном на западе и долиной инда на востоке. данная местность как никакая другая подходила для зарождения земледельческого хозяйства. в хозяйстве земледельцев охота ещё играла важную роль, они  не знали способов обработки металла  и изготавливали свои орудия из камня. всех жителей хоронили  в богатых нарядах с украшениями  из бус, браслетов, подвесок. упадок в столицах мохенджо-даро и хараппе кризис происходил в хviii—xvi вв. до н. э. по всей вероятности,  упадок  хараппы и мохенджо-даро относится к одному и тому же периоду. наиболее вероятными кажутся причины экологического характера: изменение уровня морского дна, русла инда в результате тектонического толчка, повлёкшего за собой наводнение; перемена в направлении муссонов; эпидемии неизлечимых и, возможно, неизвестных ранее болезней; засухи из-за чрезмерной вырубки лесов; засоление почв и наступление пустыни как следствие крупномасштабной определённую роль в упадке и гибели городов долины инда сыграло вражеское вторжение. именно в тот период в северо-восточной индии появляются арии — племена кочевников из среднеазиатских степей. возможно, их нашествие стало  последней каплей  на чаше весов судьбы хараппской цивилизации. из-за внутренних неурядиц города не смогли противостоять натиску врага. их жители отправились искать новые, менее истощённые земли и безопасные места: на юг, к морю, и на восток, в долину ганга. оставшееся население вернулось к простому сельскому образу жизни, как было за тысячу лет до этих событий. оно восприняло индоевропейский язык и многие элементы культуры пришельцев-кочевников.