10. Установіть відповідність між персонажем та його реплікою 1. батько А «Так я ж гра-грати не вмію...»
2. мама
Б «Що це з тобою? Чого ти такий зачумлений? Може, в тебе живіт
закрутив, га? То я зараз піску нагрію та прикладу»
3. Галя В «Та чого це ти швенияєш по хаті, як на цвіту прибитий? Ось не
метеляй та не затуляй мені лампи!..»
4. Федько Г «Мені треба повну діжечку води натягати...»
Д Якби я ще помучився трохи й щоб Галя мені подобалася, то я й
не такий вірш склав би.
​

поема1це було давно-давноу карпатськім краї,ще коли літали тамлебедині зграї.

диків, лисів і кізлицьмножество ходило.спав собі за кожним пнембурий ведмедило.

не боялися людейті сплюхи і лежні,бо шуміли навкругипраліси безмежні.

тур у дебрині блукав,наче порик бурі,і шугали в темникахрисі жовтошкурі.

по густих чагарниках,по гірських полянахвипасалися стадаоленів буланих.

в нетрях дичини було,як трави та листу,аж тремтіли гущакивід гарчання й свисту.

а по селах там жилипрагуцульські роди—люди мудрі і міцні,і митці з природи.

вміли доглядать овець,будувати ґражди*.хліб не завжди був у них,але пісня—завжди.

так велося в тих людей,що в сопілку грати,ніби розмовляти, всівчилися з дитяти.

а василько змалу грав —научився в неня.батько передав йомуфрілку* і натхнення.

добре дітям, доки в нихє отець і мати.та василько — сирота —мусив бідувати.

спершу все було гаразд,—грай і не журися.та прибув до них корольполювать на рися.

у сусіднім краї вінпанував кривавоі казав, що бог йомудав на владу право.

силою меча й тюрмилюд свій закріпачив.все хотів забрать собі,все, що тільки бачив.

аж свербіли в короляруки загребущі,як нагадував собіпро карпатські пущі.

і накласти на горянвін хотів данину —забирати в них задархутра й оленину.

не корилися йомудавні гуцуловеі ховались, коли вінприїжджав на лови.

і на цей раз так було: села — як пустині.лиш васильків тато буву своїй хатині.

там обскочили йогокоролівські слуги.покажи нам, де живутьхижаки-драпуги!

гурмою вони пішлипо слідах звіряти.голіруч хотів корольрися поконати.

та коли з’явився звір,вмент пиха зухваласпала з короля, і віндав швиденько драла.

а васильків батько таквисміяв зухвальця: — гарно бігаєте ви,мабуть, швидше зайця!

на володаря тодісказь напала дика.меч у груди застромивбатькові владика.

мати вмерла від жалю,а василько—в люди.думав, що свою бідувже не перебуде.

залишилися йомутуга і сопілка.в полонину їх узяв,де трудивсь, як бджілка.

знали хлопчика тоговсі гуцульські села.всіх бентежила й пекласумовита фрела.

чуть було в дитячій грінещасливу душу,в найми вигнану навікна біду пастушу.

чуть було не раз і гнів,нути помсти злої,що летіли по душі,як вогонь по хвої.

мріяв хлопець відомститьза свою родину.а тим часом гнав ягнятпасти в полонину.

2раз опівдні, як овецьрозморила спека(а горіло сонце так,як суха смерека),

їх погнав малий вівчардо струмка поїти,перейшла отара лісхмарою крізь віти;

в тихім зворі налягла,як туман, на воду,а василько, мов коня,осідлав колоду;

править скакуном своїмта в сопілку дує.пальці вивірками йдуть,серце гараздує.

напилися і пішлибарани та ярки.чи з говерли прут тече,чи з його флоярки?

вже не видно з-за ялицьжодного ягняти,час василькові ітидріб свій доганяти.

сопілчина в чабана—то любов велика.все за грою забувавнаш малий музика…

грає хлопець. аж наразбачить — оленицясторожко із лісу йде,сива, наче глиця.

він сопілку — за ремінь,сам у хащі — скоком.причаївсь і звіринупоїдає оком.

ось вона до джерелапідступа лякливо,а за нею із кущіволень — дивне диво! —

звичайнісінький на вид,ще й рудої масті,тільки роги золоті —промені гіллясті!

пастушок щипнув себе —сниться чи не сниться? ні! золоторіг стоїть,і стоїть сарниця.

світить золото ясне,б’є проміння в очі,ніби сходить сонце тутз темної обочі.

підійшов золоторігтеж до водопою.олені розпочалимову між собою.

пастушок задеревів —говорили звірі! мовби люди то булив оленячій шкірі.

ланя каже: — подивись! подивись у воду: знов те золото росте,нам обом на шкоду.

нас покинули свої —злото очі коле.а мисливцям покажись —не втечеш ніколи.

роги світять віддаляуночі і в днину…любий мій, даруй мені,я тебе покину.

я не хочу помиратьчерез пишні роги.розійдуться наші тутстежечки й дороги!

олень так відповіда: — бачу, моя люба,що незвичність і краса —то біда і згуба…

як з тобою стрілись минічкою ясною,без надуми і ваганьти пішла за мною.

за тобою по лісахне вганяв я й трішки.ти собізолотенькі ріжки.

потім, як прийшло знання,що це злото — горе,ти придумала менізавдання суворе.

ти сказала: «відламайросохи потворні,може, виростуть нові,сірі або чорні! »

скільки я разів ламавці прокляті рогиоб дубові стовбури,кам’яні пороги!

та звіряча в них буладо життя жадоба —виростали знов мені,як зірки, із лоба.

лізло вперто з головизолото червоне.сяяло воно яснішцарської корони.

справді, видно нас булоі вночі здалека.чатувала скрізь на наслюта небезпека.

і чим більше я жадавзагубити роги,тим пишніш вони росли,мов гілля розлоге.

мав я з ними кожен разтяжчу все мороку.перші виросли за рік,другі — за півроку.

зиму ось оці росли,а як їх я скину,то боюся, що новівиростуть за днину!

я давно вже зрозумів,що мені не вдастьсяобдурить свою біду,збутися нещастя.