установіть відповідність між безсполучниковими складними реченнями з неоднорідгими простими реченнями і типами смислових відношень які вони виражають​

Питання «хто ми? » хвилює кожного з нас. хтось говорить що він — людина, хтось — індивід, хтось бачить себе інженером, хіміком, науковцем. а я гордо кажу: я — українка. я люблю українське небо, поля пшениці. я поважаю дніпро за його велич. одягаючи вишиванку мене переповнює радість. і як у всіх оповідках про щастя, тут має бути «але». і воно буде. але у мене болить душа за україну. все частіше її синє небо затягує хмарами темряви, поля пшениці поглинаються пітьмою. ні, це не осінь з її зливами, вітрами, холодом. це навіть не зграї чорних воронів. це народ україни нищить свою батьківщину-матір. голими руками бере за горло і повільно, але впевнено душить. не весь народ, але достатня для цього його частина. горлом україни для мене є рідна мова. слово, яке з самого дитинства я чую від мами. слово, яке я чую рідною, солов’їною мовою. зі слова починається все: знайомство і розлука, війна і мир. слово, по суті своїй, може вилікувати і вбити. і найголовніше, словом розпочинається народ, нація, країна. а наша країна закінчується словом. вірніше, закінчується на слові. на російському слові. на російському сові з українських вуст. давайте не ховати очі, не відвертати погляд, дивитися на правду без образ. ми нищимо українську україну. ми нищимо себе в україні. ми нищимо україну в собі. а ким ми хочемо стати? ким ми бачимо себе в своїй державі? росіянами? нічого не маю проти. але для чого ж тоді наші батьки, діди, мільйони наших прадідів відстоювали нашу країну? навіщо вони гинули в боях, на війнах? чому вони в умовах страшного голоду їли їжу з листя верби? для збереження нації? для того, щоб зберегти вроду українок, мужність чоловіків чи з надією на хороше майбутнє для власних дітей? мабуть, вони хотіли виховати прихованих ворогів держави. тих, хто зрадить мову і прийме у брати росіян? дружність між це добре. але ким бачать нас росіяни? хохлами? малоросами? а чи не вважають українці, що їх тримають за братів? що розмовляючи спільною мовою ми єднаємося? а чи беруть до уваги ті ж російськомовні українці, що росіянам не зовсім приємно чути від нас російську. «як? чому? що ви таке кажете? » — здивується українець. а ви лише вслухайтесь в цю російську! це ж паплюження мови! це виклик, кинутий в сторону наших східних братів. тож чи для цього ми живемо? хіба нищення української і паплюження російської мови є покликанням нашого народу? і покажіть мені україномовного росіянина — я вам цукерку. велика зброя в нас закладена — це слово. велика сила, міць абияка! нехай воно й звучить на різних мовах, але на рідній порве всі засови, розірве пута вічністю в віка. не знаєш слова рідного – ти не живеш. не знаєш слова – все одно людина. але хто знає слово – той без меж. той вірно любить, плека україну. питання мови дуже болюче для мене. його можна обговорювати безкінечно. ну або хоча б до тих пір, поки українці не заговорять рідною мовою. ой,вибачте, я вже сказала, що безкінечно. «україна для українців! ». знайомі слова? думаю, так. саме так наша влада нагадує нам хто ми. чи що ми. і чомусь складається враження, що українцями вони вважають лише самих себе. та що нам? ми ж їздимо на розкішних машинах, живемо в триповерхових будинках, і їмо баночку чорної ікри щоранку до чаю. стоп. щось не те. невже я щось наплутала? щось мені підказує, що старенька бабуся з села, яка у свої 80 випасає корову і чекає 600 гривень пенсії щоб заплатити за світло і газ, зі мною не погодиться. ми, українці, працьовитий і красивий народ. та все більше закордонних будинків прибирають українські руки. зрада батьківщини? а що ж залишається робити? скласти руки і чекати свого часу? чи вбивати і красти? а ті, хто і працюють, ві частину зарплати «державі». то чому ж ми їздимо розбитими дорогами, а «держава» забудовує для свого користування все більше і більше територій. ми говоримо: «як важко жити! ». а що ж ми робимо для того, щоб це було не так? стоїмо осторонь з нещасним виглядом? життя ніколи не було легким. звернімося до історії: хвороби, війни, голод. та народ не здавався. люди боролися. фізично, морально. вони гинули. а ті, хто виживав, знали справжню ціну життя. тож і нам, сучасним, потрібно не просто вистояти в скрутний час, а зробити все можливе для того, щоб такий період не наставав. людино, що чекаєш ти? ми й так багато часу уже згаяли! нам відкривати ще б нові світи, а ми старих, на жаль, іще не знаємо. а яка багата культура україни! пісня, вишиванка, мова. і не біда, що молодь слухає той же реп. нічого страшного, що замість вишивки одяг прикрашають вульгарні написи чи малюнки, а в мові ми чуємо суржик. я вірю, що молодь переросте все це. що пізніше, ставши самостійними, молоді люди свідомо повернуть на дорогу справжнього українця. я так думаю, я в це вірю. це моя мрія. а мріяти, на мою думку, корисно. і не відомо яка в нас доля. відомо лише одне — все в наших руках.