Чим викликано те, що гетьманування на Україні повсякчас залежало від Москви? Висловіть власні припущення, пов'язуючи їх із змістом роману.​

Пишно займались багрянії зорі

Колись навесні,

Любо лилися в пташиному хорі

Лісні голосні;

Грала промінням, ясним самоцвітом

Порання роса,

І усміхалась весняним привітом

Натури краса.

Гордо палала троянда розкішна,

Найкраща з квіток,-

Барвою й пахом вродливиця пишна

Красила садок.

А соловейко троянді вродливій

Так любо співав,

Голосом дивним співець чарівливий

Садки розвивав;

Слав до вечірньої зорі прощання,

Що гасла вгорі,

Ще ж голосніше співав на вітання

Поранній зорі...

Вже пролетів, немов пташка зальотна,

Весняний той час, —

Осінь холодная, осінь вільготна

Панує у нас.

Тихо спускається нічка осіння, —

Година сумна;

Місяць холоднеє кида проміння;

Здалека луна

Пугача віщого крик — гук єдиний;

Діброва німа.

Де ж соловейко? де ж спів солов'їний?

Ох, де ж він? Нема!

В вирій полинув, де вічная весна,

Натхненний співець.

Вічно красув там рожа чудесна,

Там теплий вітрець;

Глухо і смутно кругом на просторі.

Мій гаю сумний!

Кинув співець тебе в тузі та в горі,

Тебе й край рідний.

Тиша така тепер всюди панує.

Лиш в листі сухім

Вітер зітха, мов дріада сумує,

Із жалем глухим.

Чом я не маю огнистого слова,

Палкого, чому?

Може б, та щира, гарячая мова

Зломила зиму!

І розлягалась би завжди по гаю

Ясна-голосна

Пісня, й розквітла б у рідному краю

Новая весна.

Та хоч би й крила мені солов'їні,

І воля своя, —

Я б не лишила тебе в самотині,

Країно моя!

(1889)