Хто навідував сороку з перебитим крилом після того, як її віднесли до вчительки? У творі "Шпага Славка Беркути". До іть будь ласка ​

Відповідь:Я вважаю Стефко Вус навідував сороку з перебитим крилом після того, як її віднесли до вчительки.

Пояснення:

Хто не знає української поетеси лесі українки?   ії творчість — це уславлення людини, її духовної краси, її гармонії. і як наслідок роздумів лесі — поява її мавки, в якій поєднується і краса кохання, і краса природи, і краса найвищої гармонії природи й людини. мавка — дочка природи, й живе вона поряд зі своїми «рідними» — лісовиком, водяником, русалкою, потерчатами, перелесником. біль, завданий комусь із її сестер чи братів, —навіть березі — віддається болем у її серці. мавка просить лукаша, який хоче наточити з берези соку: не точи! це кров її.не пий же крові з сестроньки моєї! у мавці ніби переплелися  і людські, і надприродні якості: вона відчуває в собі живлющу силу від шелесту дерев, від дихання вітрів, і одночасно її почуття — це почуття людини. навіть очі мавки поєднують у собі все розмаїття природи: …тепер зелені… а були,як небо сині… о! тепер вже сиві,як тая хмара… ні, здається, чорні,чи, може, карі… вона і спить у вербі, а її мова — це ніби дзюрчання струмка. мавка припала до душі лукашеві, тому що обидва мають в серцях цвіт, що «скарби творить». це є їм порозумітися, адже мавка — все ж таки — лісова дівчина, а лукаш — людський хлопець. але грає він на сопілці так. що навіть для цієї лісової дівчини, для якої весь світ здається гармонійно збудованим, його гра видається чарівною. в душі лукаша поки що існує гармонія, він ще живе під впливом казок та приказок дядька лева, який є «приятелем» для усіх лісових мешканців. скільки  у дядька лева добра в душі, він радіє усьому живому! люблять його лісові мешканці за те, що «заклявся на життя, що дуба він повік не дасть рубати». тоді і лісовик заклявся, «що дядько лев і вся його рідня повік безпечні будуть в сьому лісі». і мавка розуміє, що дядько лев ніколи нікому не зробить зла, тому що має щире, чуйне серце, тому що не може себе уявити окремо від природи. він усвідомлює: що лісове, то не погане…усякі скарби з лісу йдуть. тягнуться до нього ті, хто вважає так, як і він. тягнуться люди з такими ж щирими серцями, які вірять у єдність людини і природи, в гармонію людини і природи. а сам дядько лев навіть умирати хоче в лісі, щоб не розірвати те магічне коло: як буду вмирати, то прийду, як звір до лісу…отут під дубом хай і поховають… у кінці свого  недовгого життя і лукаш розуміє те. чого завжди учив його дядько: людина і природа повинні жити у злагоді. але для цього знадобилось лукашу побувати в шкурі вовка.зате мати та жінка його не хочуть бачити краси природи, не хочуть чути її «голосів». «та я б і цілий ліс продати рада», — каже мати лукаша; за це й були вони покарані силами природи. лише мавка поєднує в собі і людське, і лісове. саме такою, на думку лесі українки, і повинна бути людина — адже і мавка тепер має душу. ця гармонія, ця краса буде жити вічно. легкий, пухкий попілець ляже, вернувшися, в рідну землицю, вкупі з водою там зростять вербицю, — стане початком тоді мій кінець. так, образ мавки житиме завжди, як завжди житимуть, не заважаючи одне одному, а, навпаки, , людина і природа, у вічній гармонії, у вічній любові. і тоді кожна людина, приходячи до лісу, зможе почути голос, який обізветься «шелестом тихим вербової гілки, голосом ніжним тонкої сопілки». це буде голос мавки — вічно живої дівчини-вербиці, яка буде завжди співати: «грай же, коханий, благаю! »