Із 876 футболістів 253 подарували нові спортивні костюми

Дерева цілий день вимітали небо своїми зеленими мітлами, і надвечір з-за хмар таки виглянуло сонце. Воно було велике і засоромлене. Гроза змила втому не лише з вродливої природи - я майже фізично відчував, як у грудях забрунькувала радість...

Я сів на лавку в скверику й усміхався деревам, сонцю, пошматованим хмарам і перехожим. Потім поруч зі мною сіла дівчина. Вона, теж радіючи всім єством, жадібно впивала очима красу надвечір'я...

- Чому ви посміхаєтесь?

Вона здивовано глянула на мене і відповіла:

- Хіба я знаю?

Ми сиділи і посміхалися всім і всьому, а я - трішечки - посміхався лише для неї, і вона - трішечки - посміхалася лише для мене. І нам було прекрасно і весело, і між нами не було нічого, крім німої щирості.

- Боже мій, до чого тепер безсоромна молодь! - зупинився біля нас перехожий, сповнений гніву. Це був такий дисонанс* у надвечірній радості, що різонув навіть мої немузикальні вуха. Але я посміхнувся йому й мовив:

- Це ви, мабуть, не про нас кажете...

- Ні, я кажу про вас! - перехожий аж тупнув ногою.

- Даруйте, але ми нічого не робимо.

- Хіба можна так зухвало показувати всьому світу своє щастя?

- У нас немає ніякого щастя, - посміхнулася йому дівчина. - У нас є тільки радість.

- І до того ж, у кожного своя, - докинув я.

- Ви ображаєте людей, ви своєю поведінкою наводите тінь на теперішню молодь, - вичитував нас перехожий.

- Хіба посмішка може когось образити або накинути тінь? - допитувався я, хоч і не сподівався ніякої відповіді.

Я знав, що він повчатиме нас, доки не зіпсує настрою і мені, і дівчині, і вечорові. А потім піде, задоволений собою так, ніби й справді утнув щось дуже гарне.

- Ну, чого ви сидите перед очима у всіх і шкірите зуби? - дощуль-пувався він. - Хіба для вас мало закутків?

- Чого це посмішки треба ховати по закутках?

- Бо треба поводитись пристойно.

- Ви, певне, думаєте, що ми... закохані? - раптом запитала дівчина.

- У всякому разі, якісь там фиглі-миглі між вами є, і не треба ними муляти очі порядним людям.

- Та ми навіть не знайомі! - засміялася дівчина.

Від несподіванки він ледве не став кам'яним монументом.

- Як? Ви навіть не знайомі? І ви сидите поруч і посміхаєтесь одне одному перед очима цілого міста?

Мені здавалося, що він репне від гніву. Він так заходився шпарувати нас банальностями, що навіть сонце спіткнулося і нахромилося на вістря тополі. Я хотів уже заткнути вуха і сторчма кинутися, куди влучу...