Вільяма Леграна найбільше цікавило: * а Розгадування криптограм
б Гра на скрипці
в Колекціонування комах
г Читання книг

Вірш «Як добре те, що смерті не боюсь я...» певною мірою можна вважати програмним для поета, у ньому сконцентровано його життєве кредо.

Зі стриманих рядків постає образ мужньої людини, патріота, борця, який вірить у свою правоту та її грядущу перемогу.

Вірш сприймається як своєрідний монолог, як останнє слово несправедливо засудженого героя, звернене до неправедних суддів. Зі спокоєм, гідністю, упевнено, без найменшого натяку на каяття звучать перші рядки твору.

Біблійний образ хреста підтверджує справедливість справи, за яку боровся герой,— через асоціацію з образом Ісуса Христа, який сам ніс свій тяжкий хрест, що на ньому його розіп’яли. Моральну силу вистояти, не схилитись героєві дає переко­наність у тому, що правда — за ним, що він жив так, як треба, як достойна людина:

...жив, любив і не набрався скверни, ненависти, прокльону, каяття. Життя було сповнене добра, любові, діянь заради України, її народу.

Що-небудь мерзенне,порочне, те, що викликає огиду

Усе це «скверне» не зачепило поета, хоч і боровся він з ним (тут ліричного героя можна ототожнити із самим поетом) усе життя, за що й потрапив у неволю.

В. Стус, перебуваючи в неволі, вірить, що, хай і після смерті, повернеться до свого народу. Крізь холодні сніги и через роки неволі поет звертається до нього: «Народе мій, до тебе я ще верну...». Вірш має поетичне кільце — починається словами про те, що герой не боїться смерті. І в кінцівці теж (двічі) автор повторює: до народу повернеться тільки тоді, коли «в смерті обернеться до життя — і тоді «в смерті з рідним краєм» порідниться. І справді, В. Стус повернувся в Україну лише після смерті. А Україною він жив і марив, бо любов до України — смисл поетового життя.