Скласти й записати розповідь про вулицю, на якій я живу

Вулиця, на якій я живуправда це чи ні, але кажуть, що на характер людини впливає вулиця, на якій він виріс. ті порядки, закони чи просто звичаї, які існують чи навіть в яких брав участь на вулиці, назавжди залишаються в твоєму серці і ще десь глибоко в підсвідомості. це дуже легко і дуже складно пояснювати. спробую пояснити, те що легше. є вулиці авторитетні, є давні чи нові, є центральні чи периферійні. мені здається, багато залежить навіть від того, чи ходить по вашій вулиці трамвай, тролейбус чи маршрутка. це все впливає на нас, але в який спосіб — то навряд слід пояснювати. а чи варто? нехай все залишиться такою собі романтичною таємницею у наших душах.я народився і виріс на вулиці бойовій. мабуть, навіть таксисти не знають, де вона розташована. це дзержинський район, олексіївка. я живу в приватному секторі. уся наша вулиця — то суцільні маленькі одноповерхові (рідко двоповерхові) будиночки і місцями хатинки. взагалі, уся олексіївка така. але ближче до вулиці. назва її, бойова, трактується легко. у часи другої світової війни тут відбувалися численні бойові дії. поруч знаходилося, як кажуть старі бабусі, навіть німецьке кладовище. одразу після війни, район почав заселятися і назви вигадувалися дуже прості: армійська, штурмова,. піхотна, артилерійська, бойова.моя вулиця дуже красива. це я кажу не лише тому, що вона моя, а й тому, що це справді так. у нас кожна вулиця має свою особливість: на одній квітнуть каштани, на іншій — яблуні. а, на нашій — абрикоси. якби вулиці називали пізніше, то назви абрикосова їй би не уникнути. впродовж усієї вулиці ростуть абрикоси. ледь не біля кожного двору. і коли на початку літа дерева цвітуть білими пелюстками, все навколо здається білим, наче це рай. також наша вулиця має сквер — і там цих дерев безліч: абрикоси, вишні, каштани, сливи, клени, тополі. але не в цьому головна його особливість. і навіть не в тому, що там часто збираються мешканці вулиці. для мене він частка тієї території, де минуло моє дитинство. саме там я ходив ще малечею з батьками, туди я просився погуляти, там бігала більшість дітей нашої вулиці. то були часи, коли я був найщасливішою людиною всесвіту. я не мав проблем, складних обов'язків, ми всі — діти — робили те, чого бажало серце. ми були такими безтурботними. у цьому сквері ми проводили цілий день, а якби вночі не хотілося спати, то і ніч. піжмурки, футбол, ще якісь ігри, назви яких вже не пам'ятаю, — це все приваблювало нас, роблячи щасливими.трохи згодом став помічати дорослих. вони теж збиралися на вулиці! не лише, ми, діти. у них теж були свої традиції. наприклад, щороку вони виходять до скверу і на свято варять кашу. до обов'язків кожного належить прибрати свою частину території від опалого листя. а ми прибирали колись своє футбольне поле. цікаву історію розпові про це поле. на галявині росли в різних кінцях два дерева. і коли народився мій сусід, його дідусь посадив ще два дерева таким чином, що утворилися футбольні ворота. коли ми підросли, то там завжди проводилися всі футбольні матчі.так за що я люблю свою вулицю? по ній не їздять тролейбуси і трамваї, дуже рідко з'являються машини, навесні вона квітне пелюстками дерев, тут живуть мої сусіди і знайомі, я тут народився. але це все не головне.найважливіше — тут минуло моє дитинство. тут я робив свої перші кроки, вперше плакав, усміхався, радів, почувався щасливим. на кожній діляночці цієї вулиці залишилися мої сліди, це історія мого життя, за яким доглядала моя вулиця. вулиця не в значенні «безпритульність», а в значенні «тьотя з добрими очима». вона присвятила своє життя мені, моєму вихованню, адже завдяки їй я є таким, яким є.

Утакому рядку написання слів з апострофом пояснюється одним правилом: д. арф’яр, черв’як, верф’яний, стерв’ятник, верб’я.    (після б, п, в, м, ф)