Складіть і запишіть інтер'ю з відомою людиною сучасност РЕБЯТ МНЕ НАДО ОЧЕНЬ ВАС НАДО ЗДАТЬ ДО ЗАВТРА ОБСЯГ 1-2 СТ

Марина Пирожук:- Вітаю всіх!

Перед мікрофоном програма “Перед мікрофоном “Свободи”!

В студії Марина Пирожук.

Сьогодні нашим гостем є відомий український письменник Андрій Курков. До речі, відомий не лише в Україні, а й на Заході.

Пане Курков, вітаю Вас! Дуже дякую, що знайшли час поспілкуватися з нами і з нашими слухачами!

Андрію, Ви взагалі дивовижна людина: росіянин, пишете російською і українською, але вважаєте себе українцем за ментальністю. Відомо, що Ви народилися в Росії.

Як довго Ви, до речі, живете в Україні? Чи не було у Вас колись бажання переїхати на історичну батьківщину?

Андрій Курков: - Я виріс в Києві. Я переїхав з родиною до Києва, коли мені було 3 роки. Тобто, я не тільки за ментальністю, а й, скажу так, за відчуттям власної землі більше українець. Коли я це кажу, то когось це дратує, а когось ні.

Мені на початку 90-их кілька разів пропонували повертатися на історичну батьківщину або переходити писати тільки українською мовою. Але справа в тому, що любити Україну можна і татарською мовою, і єврейською, і угорською. Я думаю, що у нас дуже багато наших співвітчизників люблять Україну своїми рідними мовами.

- Андрію, а як Ви ставитеся до проблеми, якою дуже часто зловживають політики? Мова йде саме про російську мову, про яку Ви щойно згадували, і якою надактивно опікуються окремі політики, які надали їй статус регіональної в певних регіонах не так давно.

До речі, Ви підтримуєте такі дії чиновників зі Сходу і Півдня? Чи справді, на Ваш погляд, російська мова потребує в Україні захисту? Цікаво було б почути від Вас відповідь як від інтелектуала, якого багато людей поважають в Україні.

Андрій Курков: - Треба, мабуть, починати говорити про історію цього питання, починаючи з 90-их років.

У російської мови проблем ніяких не було в Україні. Може, якісь побутові проблеми виникали в російськомовних в деяких ситуаціях, як, наприклад, ситуація дуже трагічна у Львові - вбивство у львівській кав’ярні. Але справжніх проблем ніколи не було.

- Ці побутові ситуації варті того, аби політики робили з цього зброю?

Андрій Курков: - Вони не варті того. Те, що не вибрали якийсь нормальний статус для російської мови на початку незалежності, то теж, звичайно, велика помилка. Бо тоді розмова йшла так, що є мови нацменшин: кримськотатарська, угорська, грецька, болгарська, а російська мова – це не мова нацменшин, тому що не так вже й мало людей нею розмовляють. Тобто, таке зависання статусу дало хліб політикам, яким немає до чого апелювати, вони апелюють до мови.

Я звик давати, скажімо, інтерв’ю українською на телебаченні... Я приходжу на “5 канал”, а мені кажуть: “Ви сьогодні говоріть російською, щоб показати, що в нас все нормально”.

- І Ви пристаєте до таких пропозицій? А якою Вам легше говорити, до речі, Андрію?

Андрій Курков: - Зараз, коли я з Вами розмовляю українською, мені легше українською. Найважче те, коли ти дуже стомлений, переключатися з мови на мову. А говорити однією мовою: або українською, або російською, то питання так не стоїть.

Писати прозу мені легше, звичайно, російською, тому що я її краще відчуваю, відчуваю її на генетичному рівні. А розмовляти мені однаково легко і українською, і російською.

Але я хотів би закінчити свою думку, бо тоді, коли дуже багато моїх знайомих з Харкова, з Дніпропетровська підтримували Помаранчеву революцію, в принципі вони не мали своїх ніяких інтересів в цьому.

На початку чи вже в середині цієї останньої парламентської кампанії почалися знову ці захисти російської мови і дуже неправильна реакція нової помаранчевої влади, на мою думку. Тоді пішли оці декламативні зобов’язання всім.

Остання пропозиція пана Кириленка, віце-прем’єра з гуманітарки, про квотування видань в Україні будь-якої, в тому числі і художньої літератури, російською мовою, щоб їх було мало, а також щоб за це треба було додатково платити, то це, звичайно, вже створює ситуацію, що є елемент утиску.

В цій ситуації виходить так, що якщо мій видавець в Харкові (а в мене книжки виходять і українською, і російською мовами) хоче мене видавати російською мовою, то він має за це окремо сплачувати і купувати квоту. Це ми доходимо до абсурду, який будуть залюбки використовувати будь-які “регіонали”, будь-які захисники російської мови.

- Пане Курков, Ви входите в число тих письменників України, яких знає світ. Таких, як Ви, буквально одиниці. На жаль.

Як Ви самі пояснюєте свій успіх на Заході? Я знаю, що Ваш “Пікнік на льоду” став бестселером у Німеччині. В чому тут таємниця Ваша? Які нові прийоми Ви відкрили західним читачам?

Андрій Курков: - Я не буду аналізувати свою творчість. Для цього є критики.

Що я відкрив? Це я відкрив, мабуть, випадково. Тобто, я розповідав універсальні історії, які змогли зацікавити іноземного читача просто, мабуть, людськими історіями, людськими ситуаціями.

-

Машенька павлецкая, молоденькая, едва только кончившая курс институтка, вернувшись с прогулки в дом кушкиных, где она жила в гувернантках, застала необыкновенный переполох. отворявший ей швейцар михайло был взволнован и красен, как рак.сверху доносился шум.«вероятно, с хозяйкой — подумала машенька, — или с мужем »в передней и в коридоре встретила она горничных. одна горничная плакала. затем машенька видела, как из дверей ее комнаты выбежал сам хозяин николай сергеич, маленький, еще не старый человек с обрюзгшим лицом и с большой плешью. он был красен. его не замечая гувернантки, он прошел мимо нее и, поднимая вверх руки, воскликнул: — о, как это ужасно! как бестактно! как глупо, дико! мерзко! машенька вошла в свою комнату, и тут ей в первый раз в жизни пришлось испытать во всей остроте чувство, которое так знакомо людям зависимым, безответным, живущим на хлебах у богатых и знатных. в ее комнате делали обыск. хозяйка федосья васильевна, полная, плечистая с густыми черными бровями, простоволосая и угловатая, с едва заметными усиками и с красными руками, лицом и манерами похожая на простую бабу-кухарку, стояла у ее стола и вкладывала обратно в рабочую сумку клубки шерсти, лоскутки, очевидно, появление гувернантки было для нее неожиданно, так как, оглянувшись и увидев ее бледное, удивленное лицо, она слегка смутилась и пробормотала: — pardon  1, я нечаянно зацепила , сказав еще что-то, кушкина зашуршала шлейфом и вышла. машенька обвела удивленными глазами свою комнату и, ничего не понимая, не зная, что думать, плечами, похолодела от что федосья васильевна искала в ее сумке? если действительно, как она говорит, она нечаянно зацепила рукавом и рассыпала, то зачем же выскочил из комнаты такой красный и взволнованный николай сергеич? зачем у стола слегка выдвинут один ящик? копилка, в которую гувернантка прятала гривенники и старые марки, была отперта. ее отперли, но запереть не сумели, хотя и исцарапали весь замок. этажерка с книгами, поверхность стола, постель — всё носило на себе свежие следы обыска. и в корзине с бельем тоже. белье было сложено аккуратно, но не в том порядке, в каком оставила его машенька, уходя из дому. обыск, значит, был настоящий, самый настоящий, но к чему он, зачем? что случилось? машенька вспомнила волнение швейцара, переполох, который всё еще продолжался, заплаканную горничную; не имело ли всё это связи с только что бывшим у нее обыском? не замешана ли она в каком-нибудь страшном деле? машенька побледнела и вся холодная опустилась на корзину с бельем.в комнату вошла горничная.— лиза, вы не знаете, зачем это обыскивали? — спросила у нее гувернантка.— у барыни пропала брошка в две — сказала лиза.— да, но зачем же меня обыскивать? — всех, барышня, обыскивали. и меня всю нас раздевали всех догола и а я, барышня, вот как перед не то чтоб ихнюю брошку, но даже к туалету близко не подходила. я и в полиции то же скажу.— зачем же меня обыскивать? — продолжала недоумевать гувернантка.— брошку, говорю, барыня сама своими руками всё обшарила. даже швейцара михайлу сами обыскивали. чистый срам! николай сергеич только глядит да кудахчет, как курица. а вы, барышня, напрасно это дрожите. у вас ничего не нашли! ежели не вы брошку взяли, так вам и бояться нечего.— но ведь это, лиза, оскорбительно! — сказала машенька, задыхаясь от негодования. — ведь это подлость, низость! какое она имела право подозревать меня и рыться в моих вещах? — в чужих людях живете, барышня, — вздохнула лиза. — хоть вы и барышня, а всё как бы это не то, что у папаши с мамашей повалилась в постель и горько зарыдала. никогда еще над нею не совершали такого насилия, никогда еще ее так глубоко не оскорбляли, как ее, благовоспитанную, чувствительную девицу, дочь учителя, заподозрили в воровстве, обыскали, как уличную женщину! выше такого оскорбления, кажется, и придумать нельзя. и к этому чувству обиды присоединился еще тяжелый страх: что теперь будет! ? в голову ее полезли всякие несообразности.  сама план составляй