Характеристика Джима гудзика із тексту " джим гудзик і машиніст лукас"​

Шоу “Пігмаліон”

“Колись на острові жив відомий митець…” – так розпочинається давньогрецький міф про Пігмаліона – легендарного царя Кіпру, який страшенно не любив жінок, але надзвичайно захоплювався різьбярством. Одного разу він вирізьбив з мармуру жінку дивовижної вроди і назвав її Галатеєю. Вона була настільки чарівна, що Пігмаліон до нестями закохався у свій витвір і протягом двох ночей благав богиню кохання Афродіту оживити мармурову красуню. Зворушена такою любов’ю, богиня виконала прохання царя. Галатея ожила, стала дружиною Пігмаліона

і навіть народила йому дочку.

Як відомо, за основу своєї блискучої комедії “Пігмаліон” Бернард Шоу обрав сюжет саме цього міфу. Однак драматург, який завжди у своїй творчості тяжів до парадоксів, вирішив подати міф по-новому: що несподіваніше, то краще.

Дію в комедії драматург переніс до сучасної йому Англії, скульптор перетворився на ітрофесора-лінгвіста, а роль Галатеї виконує звичайна квітникарка Еліза Дуліттл. Навіть конфлікт п’єси Шоу вирішив подати у вигляді такої собі гри.

Відомий професор фонетики Хіггінс уклав із полковником Пікерінгом, теж мовознавцем, парі, обіцяючи за декілька місяців

перетворити неосвічену Елізу Дуліттл на світську леді. Спочатку експеримент вдається лише частково. Елізі влаштовують “генеральну репетицію” на прийомі у матері Хіггінса, але дівчину забули навчити найголовнішого – навичок світської розмови. Заговоривши про погоду, Еліза спочатку збивається на манеру диктора, а потім на звичному їй жаргоні починає розповідати історії зі свого життя. Утім, присутні вважають її манеру “новим стилем”. При цьому іронічний Шоу не забуває зауважити, що професор Хіггінс представляє Елізу як угорську герцогиню. Саме так драматург доводить, наскільки фальшивим є суспільство, у якому первинним є соціальний статус, а не людський розум і здібності. Шоу – майстер парадоксів, і він ще не раз доведе це у творі.

Еліза доволі швидко опановує літературну мову. Старанна й вимоглива до себе, вона намагається отримати якомога більше знань, вивчає манери пристойної поведінки. “Такого чудового експерименту мені ще ніколи не вдавалося поставити”, – каже Хіггінс Пікерінгу, зовсім не зважаючи на те, що й матеріал, з якого він ліпив “своє створіння”, був найвищого гатунку і якби не Еліза – ця талановита, здібна від природи дівчина, то навряд чи Хіггінсу вдалося б виграти парі. Експеримент закінчується, і Хіггінс з подивом виявляє, що перед ним уже не квітникарка, а прекрасна освічена жінка. Легкий подих кохання кружляє над Елізою та Хіггінсом. Професор фонетики звертається до Елізи: “Залиште мені вашу душу”. Однак фінал “Пігмаліона” так само несподіваний, як і вся ця історія. Читач чекає на весілля. І Шоу влаштовує його: всі герої п’єси наприкінці їдуть на вінчання. Але “майстер парадоксу” і тут не забуває про гру: йдеться про весілля не Елізи з Хіггінсом, а батька Елізи та її мачухи. Що буде далі з головними героями, автор залишає вирішувати самому читачеві, хоча в “Післямові” й запевняє, що Еліза вийшла заміж за Фредді. “Все-таки Галатея не зовсім подобається Пігмаліону: надто вже богоподібну роль він відіграє в її житті, а це не надто й приємно”, – закінчує свою драму Бернард Шоу.

На мою думку, драматург у п’єсі відтворює “зворотний” міф. На відміну від античного Пігмаліона, який сам створив прекрасну Галатею, герой Шоу тільки шліфує особистість, яка поступово змінює не тільки себе, але й свого творця. Для аристократа містера Хіггінса. Еліза так і залишиться хоча й здібною і талановитою, але – квітникаркою, людиною з іншого соціального стану. Отже, новий Пігмаліон, на відміну від міфологічного, так і не змінився: “голуба кров”, точніше її відсутність, виявилася сильнішою за кохання.

Якщо ж говорити про те, що кожна людина від природи є талановитою, то й тут драматург спирається на міф. Пігмаліон у міфі бере природний необроблений матеріал (грудку бруду) і створює з нього досконалу красу. Так само Хіггінс “підбирає” на вулиці Елізу Дуліттл і “виліплює” з неї дівчину з гарною вимовою і вишуканими манерами. Але що далі? Квітникарка ніколи не зможе стати “угорською герцогинею”. І тут постає ще одна проблема – відповідальності творців за долю тих, кого вони “створили”. Адже Хіггінс вважає, що, коли закінчиться експеримент, він так само легко може “викинути Елізу в канаву”. Його цікавить лише процес, результат наукової роботи. І аж ніяк не обходять почуття дівчини, яка значно переросла свого творця. “Я людина, а не сміття у вас під ногами”, – говорить Хіггінсу Еліза, яка відчула себе особистістю.

Для Шоу найбільшим парадоксом, за його словами, було “наше життя”. І в п’єсі “Пігмаліон” драматург це довів повною мірою.