"Кожен із нас - Пігмаліон свого життя" за п'єсою Б. Шоу "Пігмаліон" (об' эм роботи- 3 сторінки

П’єсу «Пігмаліон» Б. Шоу написав, орієнтуючись на античний міф про Пігмаліона. На далекому острові Кіпрі жив цар Пігмаліон, якому було дароване богами вміння вирізьблювати. Талановитий володар острова насолоджувався красою природи, умів виробляти чудові витвори, але мав одну дивну рису — він ненавидів жінок. Одного разу він вирізьбив із слонової кістки (за іншими версіями — з мармуру) скульптуру жінки. Статуя була така прекрасна, що Пігмаліон закохався у власний витвір. Дні і ночі просив Пігмаліон богиню Афродіту, щоб вона оживила скульптуру. Змилостивилася Афродіта, вдихнула життя в чарівну Галатею. Статуя ожила, стала земною жінкою неперевершеної краси і була вірною дружиною Пігмаліона.

Шоу назвав свою п’єсу «Пігмаліон» і можна було сподіватися на щасливу казкову кінцівку п’єси. Але драматург приголомшує фіналом, він парадоксально все змінює.

Літературна критика вважає, що це парадокс. А я погоджуюсь із Шоу, який сказав, що найбільший парадокс — це наше життя. Як на мене, то все правдоподібно: казочка була в дитинстві, а тепер здоровий глузд. У кого він є, той шукає чогось справжнього, земного, гармонійного, у кого немає — кидається в сіті мерехтливих вогників. Але вогники, крім того, що мерехтливі, можуть бути ще й світлячками: уночі вражають нас своєю незвичайністю, а вдень виявляються звичайними черв’ячками (як в оповіданні Є. Носова). Що з того, що пані Боварі та Анна Кареніна кинулись утілювати свою мрію в життя — чого вони досягли? То навіщо нам ще одна нещаслива сім’я? Шоу сказав, що шлюб — це лавина, яку юнак та дівчина обрушують на себе, потягнувшись за прекрасною квіткою.

Так, професор Хіґґінс так і залишився «холодним уламком біля гарячого серця дівчини», бо «великий секрет полягає не в тому, щоб мати погані чи добрі манери, чи взагалі якісь особливі манери, а щоб бути на один манер з усіма людськими душами; тобто, поводитися так, ніби ти на небі, де немає пасажирів третього класу й панує загальна рівність».

Объяснение:

бой начался из-за алены т.к  кирибеевич задел честь ее и аленушка долго не рассказывала мужу но потом решилась,калашников не выдержав такого позора решил биться с опричником.  ох, случилось, случилось, и страшное! опозорил её кирибеевич! и не где-нибудь, посередь улицы, словно тать, как зверюга, набросился, целовал, миловал, уговаривал! на глазах у соседей разбойничал.те смеялись и пальцем показывали: мол, что деется, ну и бесстыжие! поверив, хотя и не сразу, что жена говорит ему правду, степан парамонович решает не откладывать дело в долгий ящик, благо обстоятельства складываются удачно. завтра на москве-реке  — кулачные бои, и по случаю праздника  — при самом царе. а где царь, там и псарня опричная. вот и выйдет он тогда на опричника. будет насмерть биться  — до последних сил. не осилит, так, может, братушки, может, младшеньких бог и помилует, подсобит одолеть проклятого.и они, младшенькие, не подводят своего «второго отца». сначала слегка, по-житейски, не слишком довольные тем, что степан повыдергивал их из покойных постелей, узнав, что случилось с дорогой их снохой, честное купеческое слово: «уж тебя мы, родного, не выдадим».берег москвы-реки. раннее утро. зрители еще подтягиваются, но царь со свитою(бояре, дружина, опричнина) уже тут.первым, как и предвидел калашников, выходит на ринг кирибее-вич. возбужденный вчерашней «победой», он так агрессивен и так уверен в себе, что никто из его обычных противников не трогается с места. вот тут-то, раздвинув толпу, и появляется степанпарамонович. кирибеевич, слегка удивленный (он-то сразу сообразил, что перед ним  — новичок), предлагает простофиле представиться, чтобы знать-де, по ком панихиду служить. разумеется, это шутка: биться до смерти он явно не собирается. не тот случай. да и царь-государь смертные исходы на кулачных ристалищах не одобряет. и только сообразив, что противник  — законный муж алены дмитриевны, теряет самообладание. от недавнего куража и следов не осталось. и все-таки -он, первый кулак царской опричной команды, чуть было не погубивший степана парамоновича удар, промеж ребер, поддых, предательски-подлый, наносит именно он. с трудом поднявшись, но моментально собравшись (минуту назад  — почтенный купец, а в момент удара удалой боец), калашников сваливает своего недруга замертво. грозный, как опытный болельщик, видит, что оба поединщика работают не по правилам хорошей игры: по правилам ни поддых, ни в висок целить (специально) не полагается, и на правах судьи спрашивает убийцу: нехотя или по воле укокошил он слугу его верного, а если по воле, то за что и про что. на второй вопрос степан парамонович калашников, естественно, ответить не может, а на первый отвечает сразу: «я убил его вольной волею». пораженный его искренностью (мог бы сослаться на неопытность, всем видно, что новичок), иванвасильевич, играя лучшую из своих ролей  — царя грозного, но справедливого, хотя и отправляет калашникова на плаху, обещает исполнить предсмертную его просьбу: не оставить царскою милостью осиротевшее семейство. и, как ни странно, выполняет обещание!