Особливості захисту прав людини в Інтернеті ¿¿¿​

Нові інформаційні технології кардинально змінили картину спілкування людей, і очікуються ще більші зміни. У той же час право не поспіває за стрімким розвитком технологій, які відразу й осмислити непросто. Оскільки природа людини не змінюється, нові технології несуть не тільки небачені можливості для інтелектуального і технічного прогресу, але й несподівані засоби здійснення злочинів. Виникають також нові загрози правам людини. Тому видається надзвичайно важливим осмислення сутності інформаційних суспільних відносин у нових умовах і формулювання нових гарантій прав людини. Хоча уявлення про цивільні і політичні права і свободи – право власності, право на приватність, свободи думок, совісті, слова, інформації, друку, зібрань, асоціацій та інших – суттєво змінилися з появою Інтернету, концепція дотримання прав людини й основоположних свобод залишилася незмінною. Втручання держави у здійснення права (свободи) повинне ґрунтуватися на законі, переслідувати обумовлену законом мету і бути «необхідним у демократичному суспільстві», зокрема, відповідати «гострій суспільній необхідності». При цьому закон, на підставі якого обмежується те чи інше право, повинен бути доступним, передбачуваним і містити адекватні й ефективні гарантії проти зловживань. Зміст усіх перерахованих тут оціночних понять повинен визначатися судом.

На мій погляд, навіть побіжний огляд адміністративної практики щодо Інтернету в нашій країні свідчить, що втручання української держави, як правило, не ґрунтується на законі й аж ніяк не є необхідним. На жаль, ця практика дедалі більше прагне походити на російську, білоруську, узбецьку та інші пострадянські моделі. Держава вперто хоче взяти під свій контроль реєстрацію імен у доменній зоні .ua. Вона прагне монополізувати інформаційний ринок, впровадивши ліцензування всіх телекомунікаційних послуг, і перетворити «Укртелеком» у «провайдера провайдерів». Держава хоче контролювати інформаційний обмін, вимагаючи від операторів встановлення обладнання для моніторингу телекомунікацій, та ще й за їхній рахунок. Держава поділяє провайдерів на «правильних» і «неправильних», вимагаючи від державних органів підключатися до Мережі тільки через «правильних» провайдерів. Держава хоче реєструвати електронні адреси, усі сайти, додавши їм статусу засобів масової інформації, і Бог знає що ще у своєму невгамовному бажанні захистити інформаційну безпеку і контролювати геть усе. Кожне твердження цього абзацу можна було б детально розібрати і показати, як саме держава порушує фундаментальні права і свободи[1] .

Тому першочерговим напрямком правового регулювання Інтернету я б назвав розробку законів, що захищали би права людини від необґрунтованого і непропорційного втручання держави в інформаційну сферу. Потрібна повна переробка базового закону «Про інформацію», що був прийнятий ще в доінтернетівську еру. Гостро необхідний закон про захист персональних даних, що забезпечив би можливість приєднання України до Конвенції №108 Ради Європи «Про захист прав особи у зв'язку з автоматизованою обробкою персональних даних», відповідав би вимогам Директив ЄС №№95/46, 97/66 і інших європейських документів про захист персональних даних і став би базою для гарантій інформаційної приватності у всіх галузевих законах, що не менш гостро мають потребу у відповідних змінах – «Про оперативно-розшукову діяльність», «Про єдиний реєстр фізичних осіб – платників податків», «Про комунікації» і багатьох інших.

Перейди по силкі, там багато цікавого найдеш

http://khpg.org/1317621596