ответы на эти вопросы ) 1.Чому Фрідріх приховував свою страшну хворобу? 2.Чому до німців відносилася без жалю? 3.Чому німці вважали, що квартал, який вони зводили будуть там жити? 4.Чому Фрідріх хизувався своїми маленькими дівчатками? 5.Що його змусило покінчити з життям? 6. Навіщо він садив квіточки? 7.Як він ставився до дітей? 8.Чому він був приязний з жінками? 9.Що його змусило повіситися? 10.Чому в стіні була фотокартка двох дівчаток?

1. Він приховував свою хворобу, бо, можливо, боявся осуду з боку німців-фашистів. Або ж він не хотів приймати до жінок, вважав себе негідним цього.

2. Бо фашисти вважали полонених німців, таких як Фрідріх, тваринами, робочою силою.

3. Бо, очевидно, вони планували більше не воювати, а жити у більш-менш мирному кварталі.

4. Бо він вважав їх найкращими, як будь-який батько, і хотів, щоб його захват розділили й інші.

5. Він покінчив життя самогубством, бо він був смертельно хворий і розумів, що не може жити більше так, як він живе.

6. Він садив квіточки, щоб підняти настрій мешканцям кварталу і щоб квіти були як символ відновлення.

7. Він любив дітей, приязно до них ставився, навіть тоді, коли вони витоптували його квіти.

8. Бо він, можливо, був джентельменом, або ж він ставився до них так само лагідно, як вони до нього.

9. Його змусив туберкульоз, безвихідь і постійне приниження його німцями-фашистами.

10. Фрідріх заховав її в стіну, аби фашисти не викинули. Можливо, він хотів, щоб хтось після його смерті розшукав дівчаток і розповів про долю їх тата.

—га? — обізвався дядько.— ну радість на його обличчі змагалася з настороженістю, і воно бралося то темними, то світлими спалахами. діти нічого не сказали — вони ніяк не могли відірвати очей од лося, який ні разу й не поворухнувся, хоча вони й чекали на це. — у-ух,— видихнув шпичак, обійшов навколо вбитого звіра й носаком ткнув між роги. але діти все ще не вірили, що лось мертвий, а тому уважно приглядалися, щоб не прогавити тієї миті, коли ворухнеться, щоб звестись на ноги. — це з заповідника,— нарешті обізвався молодший підберезник. — заповідник далеко звідси,— відповів дядько.— сюди з заповідника лосі не бігають. — це з заповідника,— знову повторив менший. дядько почав гніватись: — а вам яке діло? — ми його з води вирятували,— сказав старший брат і ненависним поглядом уп'явся в підпалкувате обличчя. — о-о, він однаково був би і вже втопився був, так? скажете, що втопився, а пощастило витягти неживого. — ми його врятували,— знову повторив старший брат, і лице почервоніло так, наче з нього ось-ось мала бризнути кров. — ану замовчіть мені,— ще дужче розгнівався дядько,— бо дістанеться вам од мене й од батька вашого! будете розумні, то матимете й собі м'яса, не скривджу. менший підберезник одвернувся, приховуючи сльози. старший брат узяв його за руку й, не кажучи більше ні слова, повів до саней. — і роги вам ві,— крикнув услід дядько. вони й не обернулися, тільки наддали ходи. — роги ві! — ще гукнув дядько. коли брати вдарили по гнідій своїй конячині, то дядька наче щось тіпнуло. спочатку повільно ступив один крок, другий,— а потім і побіг навздогінці. — роги ві! — кричав, захлинаючись, ніби вони не чули. шпичак давно вистежував того лося,— він помітив його одночасно з дітьми і, присівши у виямку, тільки посміювався, коли взялися визволяти його з ополонки. не вірив, що то їм вдасться, він думав, що лось таки знесилиться і його раніше чи пізніше затягне під лід. але лось виявився дужий і життєлюбний, а діти — вперті й невідступні тепер треба думати про те, щоб якось його заховати, замівши сліди, бо діти таки подалися в заповідник, щоб заявити охороні,— в цьому не сумнівався. але куди ти його подінеш? не затягнеш назад до річки й не втопиш знову в ополонці — далеко, не зрушиш. але якби міг затягти й утопити — ні хвилі не вагався б. тепер дивився на звіра й хотів вірити, що лось оживе. так, як ще недавно дітям, йому дуже кортіло, щоб лось підвів голову, звівся на стрункі міцні ноги і неквапно побіг до лісу, як іще недавно біг, поки дорогу йому не перетнула куля. проте лось і не ворухнувся. припав до землі, всім великим тілом прислухаючись, чи далеко ще весна, а роги стриміли над снігом диким розложистим кущиком, який також, мабуть, чекав на весну, щоб зазеленіти, хоча це йому вже не судилося ні тепер, ні в майбутньому. налетів вітерець, запорошив білим пилом, гойднув сухим бадиллям, але роги й не сколихнулися.