nickname011

12.01.2020 11:02

Химия

Есть ответ 👍

Будь-ласка, до іть з укр.мовою
РОБОТА НАД ТЕКСТОМ

Тихий смуток душі

Села – як люди. Є в них свій день народження, є й останній день . Скільки хто

житиме, радітиме сонцю – нікому не відомо. «Все тече, все минає», – сказав

філософ. А пам’ять? Лише вона дзвінкою струною відлунює у серці, не дає

стати черствим, байдужим, безбатченком. «Людина завжди повинна знати,

звідки пішла в життя», – був переконаний Олександр Довженко. Здається, чи не

головний зміст українських звичаїв і обрядів – саме пам’ятати. У дні великого й

світлого Христового воскресіння не лише радіємо, тішимося весні життя, а й

пам’ятаємо. На Великдень, у провідну неділю йдемо на цвинтар, справляємо

тризну, згадуємо рідних, молимося. Побував і я на могилі матері.
8
Тихий спокій ненька знайшла не в рідному селі, а в новоз’явленому місті. Ні, це

не було материне бажання, все сталося попри її волю. Правічна селянка на

старість змушена була стати міською мешканкою, назавжди попрощатися з

рідним селом, де виросла, де тривалими століттями жили її предки. Залишала

вона, як і багато односельців, рідну місцину з гарячими сльозами на очах. Бо це

були похорони. Похорони... села.

Село Вільшаниця розташувалося всього за три кілометри від Яворова –

районного центру. Здавна воно було особливим поселенням. Мало інакшу, ніж

сусіди, говірку, вимову. Такого ґрунту навкруж теж було не знайти – «щирий

пісок». Звісно, така земля не дарувала вільшанівцям рясних і щедрих врожаїв.

Тому й, либонь, шукали себе у рукомислі, народних промислах. Лише у

Вільшаниці (і більше ніде) вміли виплітати з рогозу пантофлі, кошики, брилі —

ажурні, елегантні, надмодні. Не знайти було, пам’ятаю, в селі хати, де б

довгими зимовими ночами не палахкотів вогник свічки чи не горіла згодом

лампочка. Під їхнє світло люди творили з боднару чи шавару (різновиди

рогозу) чудові вироби. Скільки тепла й натхнення вкладали у них!

Вільшаницькі пантофлі з’являлися не лише на базарах Львова, а й багатьох міст

України. Про них знали і в західних країнах, і в цілому тодішньому Союзі. Це

був, звичайно, заробіток. Щоправда, важкий. Треба було не лише добряче

накрутитися руками стебел з рогозу. Здається, чи не найважчою справою ставав

пошук сировини. Доводилося за нею їздити на далекі відстані, самому

заготовляти. А це означає — холодної осінньої пори годинами клякнути у воді,

аби нажати серпом рогозу, відтак висушити, зуміти вилучити з кожної

стебелини пружний та гнучкий білок.

У навколишніх селах почасти з вільшаницьких рукомесників кепкували. Ні, не

з роботи. Радше брала заздрість за можливість заробити якусь позаколгоспну

копійчину. Тож старалися вколоти на кшталт «кобельки» – в розумінні

«кошики».

Та Вільшаниця здивувала не лише споконвічним народним промислом. У

шістдесятих роках минулого століття під її щирим піском геологи знайшли

золотавого кольору сірку. Велика хімія, як називали тоді відкриття найбільшого

в колишньому Союзі сірчаного рудника, принесла заробітки, але й екологічні проблеми, навічно поглинула Вільшаницю й ще з десяток сіл і хуторів. Гори,

що з’явилися на яворівській рівнинній землі від так званих породних відвалів,

засипали чудові озера Сльоза, Вир, річку Вільшаниця, прекрасні луки. Водою

було залито ліс. Краса загинула. Нині припинили і видобуток сірки, не стало

«великої хімії». Залишилися хіба що великі проблеми. І насамперед екологічні.

Від Вільшаниці залишився лише цвинтар. Німий свідок. Постояв я тут на

провідну неділю за своїх колишніх односельчан. І брали мене

щемні та невсидливі спогади, серце перебирало струни смутку. Як сказала

поетеса, у зіницях печалі, як в чорній воді, відбивалися люди, дерева, обличчя.

Вільшаниця живе в мені. На щастя, живе вона і в душах тих, хто ніколи не

мешкав у ній. Завітайте до селища Шкло чи навіть у місто Новояворівськ —

населених пунктів, що змінили свій адміністративно-територіальний статус або

з’явилися на світ через «велику хімію», а отже, через зникнення з географічних

мап інших сіл. Завітайте і побачите, старовинний вільшаницький промисел –

виплітати з рогозу пантофлі, кошики, брилі – не зник. Його премудростей

навчилися мешканці багатьох навколишніх поселень. Нині їхні вироби

неодмінно побачите не лише на ринках України, а й Польщі, Росії, інших країн.

Ці ажурні творіння – як пам’ять про добрі справи Вільшаниці, про її красу,

роботящих людей.

Пам’ять живе. І тремтить, як вогник вечірньої свічки, у душі моїй тихий

смуток...

ЗАПИТАННЯ ТА ЗАВДАННЯ ВИКОНАЙТЕ ВСІ ПИСЬМОВО

1.Прочитайте текст, складіть його план.

2. Визначте тему, основну думку, стиль.

3. Як розумієте назву тексту?

4. Випишіть з тесту географічні назви, з якою областю вони пов’язані?

5. Випишіть цитати про село та народні ремесла.

6. Виберіть із тесту про народні традиції та свята.

7. Які емоції викликав у вас текст?

8. Автор використав цитату Олександра Довженка. Яка цитата з цього тексту

вас найбільше вразила?​