Чому зона мішаних лісів найменш освоєна для землеробства​

Прадавній український ліс – це зачарований світ, де річки й озера багаті на рибу, а кожна галявина дарує духмяні ягоди і гриби. Восени під ногами шурхотить опале листя, а навесні з-під снігу визирають проліски і сон-трава. Тут затишне, не надто спекотне літо. Зима помірно холодна. Щедро зрошена дощами земля дарує вологу струнким соснам, кремезним дубам, сторічним букам. Цілюще повітря пахне мохом і сосновою смолою. Річки повноводні, неначе водопілля ніколи не минає. Струмки звивисті, як велетенські змії, що ховаються у лісовій гущаві. Над берегами схиляються старезні верби. А над усім цим – густо-синє небо, яке тоне у чистому дзеркалі озер. Біля поліщукової хати лелека в’є гніздо, поряд із криницею росте кущ калини і стоїть, схиливши голову, журавель. І позирає мертвими вікнами місто Прип’ять, обпалене вічним болем чорнобильської катастрофи. Усе це – Українське Полісся

(также называется евразийская[1][2] или кавказская (устар.)[3]) — раса, распространённая до эпохи Великих географических открытий в Европе, Передней Азии, Северной Африке, в большей части Южной Азии (в Южной Индии, Бангладеше, Непале, Шри-Ланке, Бутане, на Мальдивах — присутствует помесь с веддо-австралоидной расой), и частично в Центральной Азии (Средней Азии), где присутствует переходная раса между европеоидной и монголоидной; позже — на всех населённых континентах.

Особенно широко европеоиды расселились в Северной Америке и Южной Америке, в Южной Африке и Австралии[4]. Является самой многочисленной расой на Земле (около 40 % населения планеты)[5].