Запишіть речення, розставляючи розділові знаки. Знайдіть вставні слова (словосполучення) і речення та підкресліть їх у тексті. І ніколи, можливо, сучасник (маю на увазі художника-творця) не мав такого вдячного ґрунту для створення зразків мистецтва, високих і зичливих, як у наш час. (О. Довженко) Митько Чубатий (так звали вантажника, що стояв поруч) глянув на неї. (П. Панч) Далеко-далеко — те знають хіба що лелеки — розкидала доля кептарики і сіряки. (О. Гончар) Як свідчить літопис, колись тут був підступно вбитий київський князь Аскольд. (В. Омельченко) Здається, така непривітна й колюча (так говорив М. Коцюбинський про гостю з півдня — кактус), а як зацвітає. Ось так і люди. Часом вони, може, й незугарні з себе, але кожна людина має своє квітування… (І. Цюпа)​

Війна очима молоді війна очима молоді війна була війна холодна, зла, туман і тиша та ще гул і йшла страшним кривавим полем матуся рідна, матінка свята! та ось страшенний шум та припала до землі вона, сказавши пошепки: «ві» і не сказавши більш нічого, підбігла донечка до неї і стала жалібно благати: «прокинься, мамочко, матусю, пора і нам уже втікати. вставай же, мамочко, вставай, поглянь: втікають усі люди - такий страшний, матусю, грім! так страшно помирають люди ! » і обливаючись слізьми, вона взяла її за руки й кричала: « матінко, прости, прости за страшну твою муку! » забрала злісная війна і батька твого, і дитину. а ти терпіла біль і страх, і свічку ставила в хатині за мир і спокій в україні та не судилося тобі дожити до твого дня святого, пішла в далекий мирний світ змарнілим цвітом барвінковим. віта нечепорук, учениця 10-б класу зош і-ііі ступенів № 1 дай, боже, ніколи нам війни не знати війна… страшне слово, скільки в ньому ненависті, злості, крові, сліз, розбитих сердець, скалічених доль, смертей, болю, а заразом це відвага, мужність, героїзм, подвиг і нарешті перемога! яке щастя, що та, така вистраждана, вимолена перемога була за нами, що не задарма мільйони радянських солдат полягли у сиру землю на полях битви, вони віддали найцінніше, що мали – життя, за нас, за своїх нащадків, за мирне і чисте небо над головою, за свободу, за батьківщину! з кожним роком усе далі відходять від нас події великої вітчизняної війни. давно закопані окопи, зарубцювались рани колишніх солдат, але наша пам'ять щоразу повертається до минулого, адже те, що звідано і пережито, не забудеться ніколи! це подвиг, якого не знала історія! скільки б не змінювалось поколінь на землі, вони повинні знати, що таке фашизм, що таке війна, яких мук і страждань вона нанесла і самим німцям, і скільки втрат поніс тоді радянський народ. ми повинні пам'ятати це аби не допустити ще однієї страшної війни, адже ііі світової - бути не може, бо не буде переможців… з перших хвилин червневого світанку, коли прогриміли перші постріли і гітлерівські військові частини наступали на західний буг, сини українського народу були в числі тих, хто до останнього патрона, до останнього подиху відстоював рідну землю. бої в україні відзначалися винятковою запеклістю, неймовірною жертовністю. радянські війська будь-якою ціною прагнули відстояти столицю україни. і боролися! трималися! воювали! билися за україну, за її серце – за київ! війна 1941 року увірвалася в юність наших дідів і прадідів, мов чорний смерч. підпалила квітучу землю, затьмарила міста і села. палала росія, білорусія, палала ненька – україна. вона розбила сім'ї, розділила закоханих, забрала синів у матерів, залишаючи їм лише віру і надію у те, що їх кровиночка вистоїть проти цієї страшної боротьби, що їх дитина повернеться додому живою, хай навіть скалічено, але живою, аби ще раз побачити їх ясні очі, міцно обійняти і поцілувати, почути їх голос, а більше їм тоді нічого і не треба було…. скільки сліз тут, у тилу пролили матері, жінки, кохані дівчата за тими, хто мужньо захищав на фронті свою країну, хто проливав кров, прикривав своєю спиною фронтових друзів, тих, хто впевнено йшов на ворога, маючи лише один патрон, тих, хто прямо дивились в очі смерті, тих, хто захищав їх! цілий океан створився б з тих гірких, солоних жіночих сліз, і вода того океану була б змішана з кров'ю солдат, що залишились в обіймах смерті… саме про долю жінки у війні олександр довженко колись записав у своєму щоденнику такі слова: «велика і надзвичайна тема — українська жінка і війна. хто виніс і винесе на своїх плечах найбільше лиха, жорстокості, ганьби, насильства? українська мати, сестра, жінка, улюблена». та не лише у тилу боролися жінки, дівчата з коричневою чумою, вони йшли на фронт, ставали у бій поруч з чоловіками, вони так само самовіддано йшли на ворога, так само тримали у своїх тендітних руках важку зброю, так само вбивали, вбивали заради перемоги! велике враження на мене справив фільм « а зорі тут тихі» за мотивом однойменної книги бориса васильєва. доля тих 5 дівчат вразила мене до глибини душі, до сліз, адже вони були ще зовсім молоді, вони б повинні були закохуватись, навчатись, будувати сім'ю, але їх хай важке, але мирне життя перервала ця страшна війна! рита, женя, ліза, галя, соня - це ті п’ять дівчат, які вступили в нерівну боротьбу з фашистами, які поклали свої молоді душі на вівтар перемоги! а скільки їх таких відважних і сміливих було,