Громадівський рух 60-70-х років хіх ст скорочено ​

Друга половина XIX ст. як в Європі, так і в Україні характеризувалася організаційним оформленням і виробленням ідейних основ визвольних рухів, зародилися в першій половині XIX ст.

Кожен європейський визвольний рух вирішував стоять перед ним, в трьох головних напрямках: національному, общедемократическом і соціальному. У першому напрямі головним є боротьба за національну свободу, в другому - за демократичний устрій суспільства, права і свободи людини, в третьому - за соціальну справедливість. Діячів і напрямки, що зводять вирішення всіх проблем до отримання національної незалежності, називають націоналістами. Для послідовного демократа (тоді їх було прийнято називати лібералами) всі питання вирішуються з вирішенням проблем прав і свобод людини. Діячі і напрямки, відстоювали принципи соціальної справедливості, називалися соціалістами, соціалістичними. Термін «соціаліст» в той період не ставилося до певного соціально-політичного вчення, яких було багато (марксисти, прудоністи, лассальянцамі, фабіанці і ін.), А розумівся широко - як відстоювання соціальної справедливості щодо бідних, знедолених, вихідців з простого народу.

Об'єднуючим для всіх цих напрямків, течій було прагнення змінити життя на краще, змінити існуючий порядок на справедливий, доцільний. Боротьба за рішення цієї загальної задачі збалансувала ці течії, змушувала їх знаходити спільну мову. Однак це правило було вірним для більш-менш сформованих державних націй. Для бездержавних націй зосередження на соціальних проблемах або демократичних свободах часто вело до відриву від національних проблем, долучання їх діячів до загальноімперського руху. Крім того, зосередження на чисто національних питаннях за відсутності національної самосвідомості звужувало соціальну базу руху і відривало його від народу. Отже, перед українським рухом стояла проблема виробити збалансовану у трьох площинах політичну платформу, яка була б прийнятною для всіх сегментів українського суспільства. Крім того, слід було знайти і організаційну форму руху. Над вирішенням цих завдань і працювали діячі українського руху протягом другої половини XIX ст.

История является важной частью культуры и нашего наследия. Она представляет собой непрерывный рассказ о , о том, как наше общество развивалось и формировалось на протяжении веков. Уважение к истории является долгом каждого поколения, поскольку она нам понять наши корни, учиться на ошибках предыдущих поколений и строить лучшее будущее.

Во-первых, уважение к истории позволяет нам понять, откуда мы пришли. Изучение истории нашей страны, наших народов и культур нам узнать о великих достижениях, о сложных периодах и о тех людях, которые внесли вклад в развитие общества. Они оставили нам наследие, которым мы обязаны гордиться и сохранять. Уважение к истории позволяет нам проникнуться уважением к трудам наших предшественников и осознать, что мы являемся частью непрерывного потока времени.

Во-вторых, уважение к истории нам избегать повторения ошибок . История предлагает нам уроки и опыт, которые мы можем использовать для принятия мудрых решений в настоящем. Анализ исторических событий и их последствий позволяет нам избежать совершения тех же ошибок, которые сделали наши предшественники. Мы можем учиться на их опыте и строить свое будущее на основе мудрости и прозрения, накопленных веками.

Наконец, уважение к истории сохранению культурного наследия. Культурные памятники, исторические места и артефакты являются свидетельством эпох и значимых событий. Они являются нашим общим достоянием и требуют бережного отношения. Уважение к истории подразумевает сохранение и охрану этих ценностей для будущих поколений, чтобы они могли увидеть и узнать о том, какие мысли и достижения лежат в основе нашей современной цивилизации.