Бесплатные быллыыы ыхыхыххыхы

мир та злагода. щось повільне, тепле, м'яке, затишне. щира усмішка, дзвінкий сміх. впевненість у чомусь, у наступному дні, наприклад. що буде все добре, буде, де жити, що їсти, у що одягатись. буде освіта, чесна робота, щасливе життя.

а як щодо асоціацій на поняття "війна" та "злидні"? жорстоке, холодне, стрімке, бурхливе. питання про завтрашній день, взагалі про життя, невпевненість у всьому. турботи, незгоди, муки, плач,

війна і мир. світло та темрява. після довгого часу, проведеного у світлі, у несподіваній темряві ми не побачимо нічого, крім густого мороку. після років миру чи можна повірити у реальність жаху? страшних подій, які відбулись і які ще стануться. мільйони життів скалічено, зруйновано так, що не відбудувати і не повернути.

у оповіданні "климко" григора тютюнника відтворена гра долі хлопчака. доля на те і доля, щоб правити своє: вона викидає жорстокий виверт, страшний і неочікуваний, під назвою війна. маленька людина потрапляє у вир подій — смерті та мук. він захоплює її, захлестує невеликий, але затишний човен існування. ще раніше климко втратив батьків, але не був самотнім: дядько, шкільні друзі, сусіди — усі опікувались ним. і він дядькові, був надійним товаришем, більше слухав, аніж говорив, але до нього тягнулись інші діти. мріяв носити такого ж картуза з молоточками і вриватися у ніч на потязі, як дядько. нетерпляче чекав, коли той повернеться увечері з гостинцем. нехай не таке багате, але все ж міцне щастя, — та сильна хвиля збила його, зім'яла, здавила жужмом.

це не було стрімко. здавалось, сам час зупинився і тиша дзвенить у вухах.

климко, який завжди жив тільки на станції, спершу бачить зміни тільки у тому, що оточує його. дзвінка, незносима тиша, похмурі, стурбовані обличчя. вагони потягів навантажені важкою бойовою технікою. незвично і страшно. і ще настрій природи. здається, він змінився. матінка, вона тихо плаче осінніми дощами, схлипує холодним пронизливим вітром.

темні, сліпі події чергуються із спалахами випадків — аварій, боїв, знищень. як чорний кадр серед сіро-жовтої засвіченої фотоплівки — аварія паровозу, на якому їхав дядько.

смерть єдиної рідної людини, знищення окупантами житла — одного цього вже вистачить для того, щоб людина, позбавлена підтримки, любові, місця, зламалась. а дитина? чи може вона витримати всі ці випробування?