Напиши мне свою сказку кратко и маленько быстро​

Старый солдат шёл на побывку. Притомился в пути, есть хочется. Дошёл до деревни, постучал в крайнюю избу:

- Пустите отдохнуть дорожного человека! Дверь отворила старуха.

- Заходи, служивый.

- А нет ли у тебя, хозяюшка, перекусить чего? У старухи всего вдоволь, а солдата поскупилась накормить, прикинулась сиротой.

- Ох, добрый человек, и сама сегодня ещё ничего не ела: нечего.

- Ну, нет так нет,- солдат говорит. Тут он приметил под лавкой топор.

- Коли нет ничего иного, можно сварить кашу и из топора.

Хозяйка руками всплеснула:

- Как так из топора кашу сварить?

- А вот как, дай-ка котёл.

Старуха принесла котёл, солдат вымыл топор, опустил в котёл, налил воды и поставил на огонь.

Старуха на солдата глядит, глаз не сводит.

Достал солдат ложку, помешивает варево. Попробовал.

- Ну, как? - спрашивает старуха.

- Скоро будет готова, - солдат отвечает, - жаль вот только, что посолить нечем.

- Соль-то у меня есть, посоли.

Солдат посолил, снова попробовал.

- Хороша! Ежели бы сюда да горсточку крупы! Старуха засуетилась, принесла откуда-то мешочек крупы.

- Бери, заправь как надобно. Заправил варево крупой. Варил, варил, помешивал, попробовал. Глядит старуха на солдата во все глаза, оторваться не может.

- Ох, и каша хороша! - облизнулся солдат.- Как бы сюда да чуток масла - было бы и вовсе объедение.

Нашлось у старухи и масло.

Сдобрили кашу.

- Ну, старуха, теперь подавай хлеба да принимайся за ложку: станем кашу есть!

- Вот уж не думала, что из топора эдакую добрую кашу можно сварить, - дивится старуха.

Поели вдвоем кашу. Старуха спрашивает:

- Служивый! Когда ж топор будем есть?

- Да, вишь, он не уварился,- отвечал солдат,- где-нибудь на дороге доварю да позавтракаю!

Тотчас припрятал топор в ранец, распростился с хозяйкою и пошёл в иную деревню.

Вот так-то солдат и каши поел и топор унёс!

він упав, спіткнувшись об щось, і одразу ж підхопився, відчув: треба мерщій від цього місця, від убитого командофюрера1; поки не схаменулися, треба десь зачаїтися, сховатися, а може й вирватись із заводу. але крізь звихрену куряву, що заволокла цех, майже нічого не було видно, і він мало не вскочив у чорну прірву воронки, де була бомба. підхопився вже босоніж, колодки десь поспадали з ніг, і він збагнув, що це погано, — ногам зробилося дуже боляче на засипаній щебенем долівці.

1командофюрер — офіцер, що відповідав за дисципліну в концтаборі, керівник робочих загонів ув’язнених.

позаду тим часом уже залунали вигуки, в іншому кінці цеху гучно прокотилась автоматна черга. «дідька лисого», — прошепотів він, одним духом перемахнув через повалену залізну ферму з перекриття, вихопився на похилений простінок, який ледве тримався.

курява од вибуху стала потроху спадати, розвіюватись, але ще добре ховала його. попереду, за якихось три кроки, зяяв дірою вищерблений мур зовнішньої огорожі, далі за ним, буцім у світі нічого й не сталося, тихо тулилося серед зелені кілька будиночків, і зовсім близько вгорі, на схилі, рукою подати, вабив ліс і альпи: його надія, його життя або смерть — його доля.

але ось попереду з-за кущів акації, мало не біля самих його ніг, вигулькнула дівчинка в квітчатій сукенці з коновкою1 в руках. в очах у неї промайнув жах, вона зойкнула, і коновка з брязкотом покотилася по доріжці. він мовчки промчав мимо, вискочив на ширшу вулицю, зиркнув в один бік, у другий — вулиця була порожньою.

іван кинувся вбік, до молодої ялинки, і, пригнувшись, визирнув з-поміж гілля: через горбок, вилискуючи в траві бурою спиною, його слідом мчала вівчарка.

вівчарка розгонистими стрибками наближалася, прищуливши до голови вуха, витягнувши хвіст; уже було видно її роззявлену пащу з висолопленим язиком і жовтими іклами. іван затамував віддих, намагаючись якнайкраще влучити, і, трохи не підпустивши собаку до каменя, вистрілив. і тієї ж миті збагнув — схибив. пістолет шарпнуло стволом угору, засмерділо порохом, вівчарка загарчала лютіше. тоді він, майже не цілячись, але фізично відчуваючи напрямок її страшного бігу, квапливо вистрілив удруге. і раптом тиха радість на мить спалахнула в його душі — собака заскавчав, перекинувся через голову і за якихось двадцять кроків од нього затіпався в траві всім тілом. іван уже ладен був метнутися в ліс, як раптом угледів недалеко ще одного — величезний з підпалинами на боках вовкодав, широко лапи, засапавшись мчав угору.

іван, не знаючи, як оборонитися, виставив уперед руки. це був занадто рвучкий стрибок, іван не встояв на ногах, пістолет випав, і вони обоє, людина й собака, покотилися по землі. здавалося, усе швидко закінчиться, але іван останньої миті встиг схопити вовкодава за нашийник і з нелюдським напруженням рук не дав зчепитися на собі його зубам. собака дряпонув його кігтями, десь, тріснувши, роздерлась одежина. іван, проте, щосили тримаючи пса за нашийник, лівою рукою схопив його за передню лапу й крутнув. отак вони ще разів зо два перекотилися одне через одного — собака й людина — і знов опинилися поруч. іван викинув убік ноги і намагався якось вилізти на вовкодава, але той оскаженіло поривався до нього, й іван відчув, що довго так не витримає. тоді він востаннє зібрав усю спритність, крутнувсь на землі, перекинув через себе собаку і щосили придавив йому коліном ребра. той теж шарпнувся, мало не вирвавши з рук нашийника, гавкнув, але — іван відчув — під коліном у нього щось ніби хруснуло. собака пронизливо заскавчав, людина, здираючи з пальців шкіру, тугіше закрутила нашийник і ще дужче налягла коліном. однак вовкодав вискнув, підкинув задом, ошаліло шарпнувсь і вирвався.