Хронологічна послідовність формування провідних політичних сил в українському русі в галичині

В період після поразки революції 1848–1849 рр. відбулися істотні зміни як в офіційній політиці Відня стосовно західноукраїнських земель, так і у внутрішньокрайовій розстановці політичних сил. Намісник краю граф Аґенор Ґолуховський протягом 1843–1859 рр. великою мірою спричинився до утвердження польського руху як провідної суспільно-політичної сили у краї – шляхом поступового заміщення австрійських чиновників польськими у місцевій адміністрації. Це стало головною передумовою остаточного закріплення домінування польської еліти у всіх сферах життя Галичини.

Перспективи Австрійської імперії залежали насамперед від лояльності політичних еліт народів, які перебували в опозиції до віденського двору, зокрема угорців, чехів та поляків. Тому упродовж 1860-х рр галися тенденції до поступового зближення політичних еліт названих народів із офіційним Віднем через укладення взаємовигідних угод. У 1867 р. у країні відбулася конституційна реформа – шляхом досягнення порозуміння між віденським урядом та угорською правлячою елітою. Внаслідок цього держава перетворилася в дуалістичну Австро-Угорську імперію. В результаті цього політичного акту Галичина та Буковина стали складовою австрійської частини дуалістичної імперії. Закарпаття ж залишалось частиною угорського напівдержавного утворення. Однак «Королівство Галичини та Володимирії» стало предметом іншого – австро-польського – компромісу, який надавав польській політичній еліті автономного статусу у цьому краї. Умови автономного статусу (крайової автономії) передбачали, що особа намісника краю обов’язково мала призначатись із представників польської аристократії, а при імперському уряді у Відні інтереси автономного краю повинен представляти окремий міністр для справ Галичини. Таким чином, практично вся культурно-освітня, економічна та соціальна політика в межах крайової автономії здійснювалась крізь призму інтересів польської шляхти.

Впровадження галицької крайової автономії у 1860-х рр. юридично узаконило для польської правлячої еліти вже й так реально існуючу монополію влади у рамках «Королівства Галичини та Володимирії». Таке домінуюче становище базувалося на системі виборів депутатів до Галицького сейму, який розпочав роботу в 1861 р. Крайова виборча система була побудована за куріальним принципом, коли кожен із основних станів галицького суспільства обирав депутатів у своїй курії – поміщицькій, міщанській, торговельній чи селянській. Система передбачала непропорційне представництво (наприклад, трьом тисячам галицьких поміщиків відводилося майже третина місць, тоді як майже на мільйон міщан не припадало навіть половини). Крім того, в селянській курії відбувалися непрямі вибори. У процесі виборчих кампаній польські політичні сили ще додатково збільшували своє представництво завдяки фальшуванню результатів виборів, підкупу або відвертого шантажу селян. Напередодні голосування селянських виборців навіть коштом місцевої адміністрації і поміщиків споювали горілкою.

Національний рух галицьких українців упродовж усього ХІХ ст. проходив під знаком боротьби декількох національно-політичних течій – полонофільської, австро-русинської, русофільської, народовської, кожна з яких пропонувала власну модель національної ідентичності. Представники кожної із цих течій прагнули науково обґрунтувати історичну легітимність та культурну спроможність саме своєї моделі національної ідентичності. Звідси їхні лідери намагалися мати репрезентантів в історичній думці та літературі, які б виробили співзвучну з їх основними національно-політичними засадами концепцію власної національної історії чи продукували літературні твори відповідної спрямованості. Ідейно-політичні та науково-теоретичні полеміки і дискусії між представниками цих течій становлять головний зміст процесу становлення і розвитку національного руху українців Галичини ХІХ ст. Головною зміною у ньому стало те, що після революції 1848–1849 рр., події якої унаочнили гостроту українсько-польського антагонізму, полонофільська течія повністю втратила свій вплив серед галицьких українців.

Середина і друга половина ХІХ ст. позначені активними пошуками представниками українського руху на ахідноукраїнських землях зовнішнього союзника й відповідної формули національної самоідентифікації. Ці пошуки вилились у протистояння між різними течіями та напрямами всередині цього руху. Головним активізуючим фактором, що стимулював значне пожвавлення суспільно-політичних процесів у другій половині ХІХ ст., особливо українського національного руху, стало польсько-австрійське порозуміння, внаслідок якого польська політична еліта забезпечила собі домінуюче становище у внутрішньокрайовій політиці.