Сан атооч катышкан макал лакаптар ​

Баары бир, баары бир.

Бир баш кедей эмес, ал эми жакыр, ошондуктан бир эмес.

Бир чабалекей жазында жок кылат.

Бир беткейип жана туура эмес.

Бир боткосу ыргытып жибергиле.

Таанып-билүү бир ишти.

Бир Кудай, бир чындык.

Баары бир-бирден жана ар бир туруп.

Теңирдин баары бир кыла алат.

Бир нан сээп жок.

Боорукер мордвин тирүү жана бир.

Бир копыл талаа жеңил эмес.

Бир жана кызыксыз болуп калды.

Мекенинде жалгыз жашайсың.

Мөмө бир талаа.

Объяснение:

мыкты жооп бер

Объяснение:

Недожата нива

В серпні не брали ми в руки серпи,

Бо руки тримали зброю,

Бо наші достиглі пшеничні степи

Були тоді полем бою.

Нива - по колосу ходять зайці!

Місяць над степом стоїть в караулі.

З боку одного - наші бійці,

З другого ворог - на відстані кулі.

Нібито тихо. Тривожний ландшафт.

Білі хати почорніли від туги.

І не змогла гречкосійна душа

Стерпіть над хлібом наруги.

Вийшов солдат -

Степові сват -

В ніч із траншеї-яруги.

Поповзом ниву розтерзану жав,

Праці віддавши душу і тіло,

Місяця серп йому помагав,

Поки на сході задніло...

Бачить пришелець, щось тут не те,

І не збагнути йому, що за диво:

Звечора поле було золоте,

Нині ж простерлася вижата нива.

Бачить снопи, як бійці, на стерні,

Все те пече його, злостить і муля.

Він ще не знає, що в цій стороні

Кожна зернинка - фашистові куля.

Бою розкручувалась круговерть,

Мов розтривожений улій.

Полем ходила солдатова смерть,

Так недалеко, на відстані кулі.

Стало на світі більше вдовиць...

Хлібові трудно служивши і чесно,

Воїн лежав між снопів горілиць,

Стягнутий ременем, як перевеслом.

І пропливли над солдатом віки.

Діти... колгоспи його й комнезами...

Ті, що стояли покіль, колоски

Чорними впали на нього сльозами...

...Хвилі пшеничні біжать вдалину

На тому ж таки на вічнім лану.

Внучка мені, як маленька царівна:

- Що це ти, діду, усе про війну,

А про казкове коли, про чарівне?

І, примруживши очко,

Намагається глянуть на сонце

Крізь бублика рум'яного..

- Постривай, дочко.

Спершу могилку солдатську доглянемо.

                *   *   *

В зеніт криваво плив двадцятий вік.

Мене згубила на базарі мати.

Тоді когось ловили. Хтось утік.

Ловці доконче мали упіймати.

Заходила облава від ріки,

Стріляли й не по-нашому кричали

Нещадні іноземні вояки

І найманці - домашні яничари.

Тоді я ще допетрати не вмів,

Що серед нас, забитих і сумирних,

Не злодіїв, не вбивць, не гендлярів -

Одвічно ловлять тільки непокірних.

Тікали. І вівчарок гавкіт злий,

Здавалося, котився лиш за мною,

Коли я, переляканий, малий,

В церковицю забивсь разом з юрмою.

Тікали в храм, в убогий той чертог,

Святим прикритись прагли омофором.

З-над вівтаря, з ікони, строгий Бог

Пронизував усіх палючим зором.

В зеніт криваво плив двадцятий вік...

Мені й тепер, мов короговки, мають

Слова, що таємничо Хтось прорік:

- Не бійсь, дитино, правди не спіймають.