Какова роль российских исследоват. в изучении антарктиды ​

Первая русская антарктическая экспедиция 1819—1821 годов под руководством Фаддея Беллинсгаузена и Михаила Лазарева в воды Южного океана имела целью доказать или опровергнуть предположение о существовании шестого материка — Антарктиды. Снаряжалась одновременно с аналогичной экспедицией Михаила Васильева и Глеба Шишмарёва на шлюпах «Открытие» и «Благонамеренный», посылаемой в северные полярные воды. Под командованием Беллинсгаузена находился шлюп «Восток», а Лазарева — шлюп «Мирный», численность команды достигала 190 человек. Из-за чрезвычайной поспешности снаряжения (императорский указ вышел 15 марта, отплытие произошло 4 июля 1819 года) не удалось собрать научного отряда, и практически все научные наблюдения, как в области географии, так и этнографии и естествознания, осуществляли офицеры и единственный учёный на борту — экстраординарный профессор Казанского университета Иван Симонов. Для фиксации событий, ландшафтов открытых островов и биологических видов был взят академик живописи Павел Михайлов, снятые им виды Южных Шетландских островов использовались в английских лоциях даже в 1940-е годы[1].

Исследование Антарктиды — история, иллюстрирующая безудержное стремление человека к познанию окружающего мира, повествование о силе духа и готовности идти на риск. Шестой континент, теоретически расположенный к югу от Австралии и обеих Америк, на протяжении нескольких веков будоражил исследователей и картографов. Однако история исследования Антарктиды началась только в 1819 году с кругосветного путешествия русских мореплавателей Беллинсгаузена и Лазарева. Именно тогда был дан старт освоению огромного ледяного пространства, которое продолжается по сей день.

Атлаські гори простягнулися на 2400 км від Атлантичного узбережжя Марокко до затоки Габес у Тунісі і розташовані між Середземним морем на півночі і Сахарою на півдні. Єдиної назви для всієї гірської сиситеми у місцевого населення не існує, є лише назви окремих гірських хребтів і плато. Довжина близько 2000 км. Найбільші висоти — у Марокко, де Атлас складений складчасто-бриловими, загалом паралельними хребтами (Середній Атлас, Високий Атлас, Антиатлас та ін.), внутрішніми останцевими плато (Високі Плато, Марокканська Месета), денудаційними і акумулятивними рівнинами. Середня висота хребтів 2000—2500 м, найвищі — у Високому Атласі (г. Тубкаль, 4165 м). В зоні Алжиру Атлас звужується і знижується, в Тунісі представлений системою пагорбів Туніського Атласу та низьких гір, які розбиті скидами.

Гори Атлас були підняті на значну висоту найновішими тектонічними рухами, що сталися переважно в кінці палеогену і неогену — тут і дотепер часті землетруси. Атлаські гори складені переважно вапняками, мергелями, строкатими глинами, зустрічаються древні вулканічні породи. Є родовища залізних, свинцево-цинкових, кобальтових (род. Бу-Аззер) та ін. руд, а також поклади фосфоритів, нафти. Атлас розташований у субтропічному поясі, клімат середземноморський поблизу узбережжя, напівпустельний у інших районах. В Атласі починаються довгі, але маловодні річки Дра і Шеліф.

Рослинність Атлаських гір — від чагарникової, до лісів. Ландшафти північних районів Атласу сильно змінені людиною. На північних схилах зарості вічнозелених чагарників, кам'яного і коркового дуба, змішаних і хвойних лісів, внутрішні хребти і плато напівпустельні.

До центральної частини Високого Атласу примикає Середній Атлас. Це один із найвологіших районів Атлаських гір. Влітку тут буває жарко — до +30 С. Взимку, головним чином уночі, відчувається легенький морозець. Зимовий день, особливо, якщо світить сонце, загалом досить теплий. Сніг швидко тане.

Віковічні кедрові ліси — одна з головних прикмет Середнього Атласу. Кедри є в горах Ер-Рифу, але там частіше трапляються середземноморська сосна і кам'яний дуб. Тому, коли кажуть про кедрові ліси Атлаських гір, уявляєш тінистий гірський шлях у Середньому Атласі, сонячні галявини, які заросли м'ятою, лавандою, шавлією, прозорі гірські річки, що утворюють каскади водоспадів, блакитні озера, в яких водиться форель.

Найпоширеніша в Атлаських горах деревна порода — кам'яний дуб, за ним ідуть арган і берберська туя. У Високому Атласі розселилися і споріднені з туєю кипариси і запашний кедр.